Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко

добувати собі їжу реквізиціями у місцевого населення. Де в кого це розвинуло здатність діяти спонтанно й імпровізовано, і тепер до таких ставляться як до «своїх», а інші, навпаки, нажили собі ворогів. Так чи сяк їх тут не сприймають за серйозне військо. Зате вони дуже добре орієнтуються в усьому, що стосується біженців. Особливо слов’ян. Вони заробляють на перепродажі інформації, щоби вижити. З усіх окупаційних військ французи почуваються найбільш непевно. Адже вони ділять порівну відповідальність за окупацію з американцями та з англійцями, проте мають значно менше голосів, коли надходить час приймати рішення.

— А чому так? — здивувався Вільгельм.

— Відколи вони почали отримувати від американців провізію, навіть чисельність їхніх військових гарнізонів узалежнилася від того, скільки їжі їм нададуть союзники. У глобальній політиці повоєнного переділу світу рішення також зазвичай приймають країни великої трійки: Англія, Америка та Росія. На Францію ніхто особливо не зважає. Тому хоч би що зробили французи в Австрії, це не матиме великого значення. Через те вони тут нудяться і багато хто з них уважає, що участь в окупації Австрії — це невчасне чи то пак передчасне завдання для Франції.

— Але вони, як і всі, бояться сотень тисяч розквартированих довкола Відня і в Угорщині радянських солдатів, котрі явно не збираються на зиму повертатися додому, — зазначив Вільгельм. — Захід опинився в пастці власної політики, бо демократичний устрій європейських країн тепер мусить знаходити спільну мову з радянською диктатурою, а це заздалегідь приречено на провал. Диктатура — це механізм нищення, якого ніхто не може зупинити.

— Так, — погодився Поль, — не кажучи вже про те, що й по лісах чимало солдатів, і ніхто точно не знає, чи вони червоно-армійці, чи партизани, а якщо останні, то які саме партизани: червоні чи з національних формувань.

— Цікаво, що буде, якщо Радянська Армія раптом перейде демаркаційну лінію? — сказав Вільгельм. — Дуже ймовірно, що після того почнеться масова евакуація австрійців, котрі намагатимуться випередити біженців ще до того, як усі дороги заповнять утікачі. Ніхто вже не вірить, що американці зможуть і схочуть зупинити росіян, адже американські військовики вже поводяться як демобілізовані.

— Це правда, — погодився Поль. — Як і британці. Опортуністична політика англійського уряду сильно послабила патріотичний дух англійського суспільства й армії. То більше, що зараз британські солдати вже не захищають власну країну, а перебувають на чужій території, тож не бачу особливих перешкод для дипломатів у тому, щоб у разі прямої інтервенції просто пересунути тимчасові демаркаційні лінії далі на захід і зберегти мир. Хто ризикуватиме життям, аби захищати ці примарні кордони, проведені на невидимих картах десь у таємних кабінетах? Усі живуть у напруженні, очікуючи, чим це завершиться. Усі переживають, що буде далі й чим вийде відкупитися від Радянської Армії: частиною Німеччини, територіями в Кореї, в Маньчжурії, в Ірані, в Туреччині? І чи після того й далі триватимуть воєнні дії, чи якась чергова конференція в Ялті або в Потсдамі дозволить уникнути цього?

Одного разу Вільгельм розповів Полеві свою українську біографію, розповів про зв’язки з політиками, про втечу з Парижа. Тоді й Поль відкрився йому і розказав, що під час війни працював на військовому заводі Месершміта, де виробляли деталі для таємної зброї «Фау-1». Досвідчений офіцер французької розвідки, котрий насправді називався зовсім не Поль, був сином заможного французького банкіра з Марокко. Поля зацікавила перспектива вийти на українських націоналістів: про їхні шпигунські вміння ходили легенди, і, якби Полеві вдалося завербувати когось із них, він зробив би великий стрибок у кар’єрі. Поль заговорив із Вільгельмом про те, що може допомогти налагодити співпрацю ОУН із французькою розвідкою проти СРСР. Вільгельма ця ідея захопила. І він навіть знав, як можна спробувати її реалізувати. Точніше, знав про це не він, а незамінний у таких справах Іван.

### 1945

Саме Іван познайомив Вільгельма зі Софією, вродливою молодою зв’язковою ОУН, котра викладала музику в тій самій школі, що й Іван, і мешкала в сусідній із Іваном кімнаті у пансіоні фрау Лєберих.

Софіїна кімнатка була мальовничим мансардним приміщенням під самим дахом зі скошеними стінами та з великим еркерним вікном. Тут були маленький бідермаєрівський письмовий стіл, м’яке крісло та книжкова полиця. Софія також перенесла сюди ліжко зі спальної комірчини без вікон. У коридорі Іван і Софія могли користуватися численними вбудованими шафами, а у прасувальній кімнаті для них обладнали крихітну кухню. За тогочасних обставин то була справжня розкіш.

Тієї неділі, коли мало відбутися її знайомство з Вільгельмом, Софія спала довше, ніж зазвичай. Уранці переважно не бомбили, і вона запланувала поніжитись у ванні, зробити зачіску, манікюр і причепуритися. Ванна була вкінці коридору, і туди доводилося носити воду, яку тепер гріли в кухні. Електричний нагрівач зламався, і купання стало доволі тривалою та виснажливою процедурою. Іван визирнув зі своєї кімнати і побачив Софію з відром окропу в руці. Відро було їй явно затяжке. Він вибіг їй назустріч і допоміг поносити воду.

— Дякую, Іване, — усміхнулася йому Софія. — Я віддячуся тобі після ванни. Маю в кімнаті смачне домашнє печиво, — можемо ним поснідати.

— Чудово. А я за той час приготую какао.

Через годину Софія вийшла з ванни, і з дверей за її спиною запахло духмяним милом. Вона була вбрана в кімоно, а на голові мала важкі металеві бігуді.

— Нічого, що я буду в бігудях? — усміхнулася Софія.

— Нічого, так навіть оригінально, — відповів Іван.

Вони сіли пити какао і їсти печиво в