Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

«Вони б не дозволили мені!» — відпасувала йому Ріфеншталь.

Геббельс «розжарився добіла від люті», як згодом висловилася Ріфеншталь. Але вона не збиралася відмовлятися від цього місця. Ніщо і ніхто, навіть надзвичайно могутній міністр пропаганди, не стане між нею і її видом для зйомок цього фільму.

У цей момент на платформі з’явилась імпозантна фігура Германа Герінга, затягнутого в ефектну білу військову форму. Побачивши Герінга, Геббельс почав волати на Ріфеншталь ще голосніше. Але Герінг різко підняв руку, і Геббельс умить замовк. Герінг повернувся до Ріфеншталь і проворкував: «Уперед, моя дівчинко. Тут досить місця навіть для мого живота». Ріфеншталь перелізла через поручні, і камера залишилася на місці.

Геббельс тихо закипав. Але його битва із Ріфеншталь, зрештою, за іронією долі, і битва за спільну мету прославлення ідеалів нацистів, вирувала ще протягом усієї Олімпіади і після неї. Отож за кілька днів він сів і написав у своєму щоденнику: «Я вчинив рознос Ріфеншталь, яка поводиться несказанно. Істерична жінка. Що й казати, просто не чоловік!»

О 15:18 Адольф Гітлер вирушив із канцелярії у центрі Берліна, випроставшись у своєму лімузині «Мерседес» і піднявши праву руку в нацистському вітанні. Десятки тисяч хлопців із «Гітлерюгенду», штурмовиків і військових охоронців у касках вишикувалися уздовж його маршруту від Бранденбурзьких воріт через Тіргартен до «Рейхсспортфельду». Сотні тисяч простих німецьких громадян скупчились на цьому шляху, звішуючись із вікон, розмахуючи прапорами або стоячи натовпами у 12 рядів, а то й більше, на вулицях, знову користуючись перископами, щоб розгледіти Гітлера. Тепер, коли його лімузин проїжджав повз, вони здіймали правиці в нацистському вітанні і піднявши обличчя вгору у захваті, пульсуючими хвилями кричали «Хайль! Хайль! Хайль!» у момент, коли його автомобіль порівнювався з ними.

На «Майфельді» хлопці почали уловлювати віддалений звук натовпів, що шаленіли, потім цей гул став повільно розростатися й підступати ближче, а згодом заревіли динаміки: «Він наближається! Він їде!» Хлопці поспішили назад до нерівних рядів американців. О 15:30 чиновники з Міжнародного олімпійського комітету (МОК), затягнуті в золоті аксельбанти, вбрані в шовкові циліндри і пальта з довгими шліцами ззаду, вийшли на «Майфельд» і сформували подвійний кордон. О 15:50 Гітлер піднявся на дзвіницю. Він прийняв парад почесної варти, яка промарширувала повз нього на «Майфельд». У наступні кілька митей він був лише маленькою фігуркою у формі кольору хакі і високих чорних чоботях, наодинці на просторому трав’яному майданчику. Потім він перетнув кордон чиновників і почав проходити повз стрій спортсменів, відділених від нього лінією канатів. Здебільшого спортсмени стояли стрункими рядами, за винятком американців, багато з яких кинулись до канатів, щоб краще розгледіти Гітлера. Хлопці з університету Вашингтона просто сиділи на траві й помахали йому, коли той порівнявся з ними.

Рівно о 16:00 Гітлер увійшов у західну частину стадіону. Багатолюдний оркестр — Берлінський філармонічний оркестр, об’єднаний із національним оркестром та доповнений півдесятком військових оркестрів — заграв «Марш присяги на вірність» Вагнера. Побачивши Гітлера, який спускався від Марафонських воріт східцями на поле, 110 тисяч людей скочили на ноги, випростали свої десниці та почали ритмічно скандувати: «Зіг хайль! Зіг хайль! Зіг хайль!»

Оточений тепер нацистськими офіцерами в сірих уніформах і у супроводі чиновників МОК у циліндрах, Гітлер попрямував по біговій доріжці з червоної глини, і крики «Хайль!» запульсували по всьому стадіону. Гудрун Дієм, 5-річна дівчинка, одягнена в блакитну сукню, з вінком із квітів на голові, зробила крок уперед, сказала: «Хайль, мій фюрер!» і вручила йому невеликий, ніжний букет квітів. Гітлер усміхнувся їй, узяв квіти, а потім піднявся східцями до широкої оглядової платформи, де ступив на своє почесне місце й уважно обвів поглядом натовп, у той час як величезний оркестр, яким диригував Ріхард Штраус, почав грати «Пісню Німеччини» з її приспівом «Німеччина понад усе», а відразу по цьому — гімн нацистської партії «Пісня Хорста Весселя».

Коли останні різкі обертони гімну замовкли, настав момент тиші. Тоді задзвонив величезний дзвін із «Майфельду» за стадіоном, спочатку повільно й тихо, а згодом усе голосніше, усе наполегливіше і дзвінкіше, у той час як спортсмени виходили парадом на стадіон. Процесію очолювала, як зазвичай, збірна Греції. Коли кожна команда проходила повз Гітлера, він приспускав свій прапор на знак вітання. Більшість також віддавали йому щось на кшталт вітання. Деякі демонстрували олімпійське вітання, яке мало невдалу схожість із нацистським салютом — права рука, витягнута долонею вниз, але піднята вгору як продовження правого боку тіла, а не прямо уперед, як у нацистській версії. Деякі команди відверто віддали перевагу нацистському вітанню. Багато збірних, у тому числі французька, продемонстрували різні неоднозначні версії десь посередині між ними. Деякі не віддавали вітання взагалі. У відповідь кожній із команд натовп аплодував з ентузіазмом або без, залежно від того, наскільки їхні жести відповідали нацистському салютові.

На «Майфельді» американці, нарешті, зорганізувалися в пристойні колони, підтягнули свої краватки чи розгладили спідниці, поправили капелюхи та почали йти до тунелю, через який вони мали вийти на стадіон. Марширування не було їхньою сильною стороною, звісно, не до порівняння з німцями. Але ввійшовши до тунелю і почувши шквал криків «Хайль!» усередині стадіону, вони відкинули назад плечі, розширили крок і спонтанно почали голосно співати: