Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

Погода на Лангер-Зее на початку серпня стала геть непривітною. Холодний, пронизливий вітер безжально дув на маршруті перегонів у Грюнау. Хлопці гребли проти вітру, одягнені у светри, намастивши ноги гусячим жиром. Кваліфікаційні перегони мали відбутися менш ніж за два тижні, а вони досі не відновили сили. Човен зупинявся на захопленні й підскакував у бурхливій воді, замість того, щоб легко і ефективно розрізати її товщу. Їхній час показував дуже низькі результати. Вони ловили крабів. Їхні тіла досі були не у формі. Вони запрудили свої щоденники самовбивчими коментарями. «Ми працюємо огидно», — коротко відмітив Джонні Уайт.

Усі хлопці були стурбовані, але поза водою вони продовжували веселитись у п’янкій атмосфері, що охопила Берлін того літа, і насолоджуватися товариством один одного, тиняючись містом, поїдаючи шніцелі, п’ючи пиво, піднімаючи кухлі і співаючи «Схиліться перед Вашингтоном». Коли спортивний директор зі Стенфорда Джек Райс запросив їх на вечерю у шикарний готель «Адлон», вони вхопилися за цю можливість. Одягнуті в повсякденні брюки і свої клубні светри з великими буквами «WS» на грудях, вони пройшли через поліцейський кордон у пишний вестибюль готелю, де аромати шкіри і солодового віскі змішувались із вибухами сміху, дзвоном келихів і звуками м’якої, повільної фортепіанної музики. У ресторані з високою стелею офіціант у фраку підвів їх до столу зі свічками кольору слонової кістки, застеленого білою лляною скатертиною. Вони сіли із широко відкритими очима, розглядаючись на інших відвідувачів — міжнародних олімпійських чиновників, заможних американців і британців, елегантних німецьких жінок у легких вечірніх сукнях із шовку чи шифону, блискучої парчі або атласу, всипаних стразами. Тут і там есесівці сиділи окремо, за своїми власними столами, базікаючи, п’ючи французьке вино і атакуючи ножами та виделками біфштекси чи печеню із маринованого м’яса. Сидячи за столами в сіро-чорних уніформах і кашкетах, прикрашених срібними черепами та схрещеними кістками, вони вирізнялись серед решти натовпу — акуратні, педантичні й зловісні. Але ніхто, здавалося, не заперечував проти їх присутності.

6 серпня Ел Ульбріксон опустив хлопців на землю. Більше не буде поїздок до Берліна або деінде, поки не завершаться Олімпійські ігри. Залишилось усього лише 6 днів до кваліфікаційних перегонів, а Ульбріксон був рішуче незадоволеним їхнім прогресом. У дійсності, він був незадоволеним багатьма речами. Холодна, волога погода і відсутність опалення в казармах поліцейської академії ускладнювали видужування Дона Х’юма від застуди чи то хвороби, що засіла в його легенях. Від того часу, як він уперше захворів у Принстоні на початку липня, Х’юм так і не припиняв кашляти і шморгати носом. «Х’юм — це наше все. Якщо він швидко не одужає і не відновить свою форму, у нас небагато шансів», — скаржився Ульбріксон «Ассошіейтед Пресс» тижнем раніше. Зараз Х’юм залишався щонайменше таким же хворим, як і був тоді.

Окрім того, постало питання з маршрутом перегонів. 5 серпня Ульбріксон приєднався до дискусії — галасної, багатомовної і, значною мірою, незбагненної для всіх її учасників — із чиновниками Міжнародної федерації академічного веслування і Німецького олімпійського організаційного комітету. Маршрут на Грюнау мав ширину у шість доріжок, але найбільш віддалені дві доріжки, п’ята і шоста, були настільки відкриті для панівних вітрів на Лангер-Зее, що на них час від часу було просто неможливо веслувати. Раніше того ж дня, насправді, Ульбріксон скасував тренування, щоб не наражати своїх хлопців на ризик потонути на дальніх доріжках. З іншого боку доріжки від першої до третьої проходили так близько до південного берега озера, що були майже цілковито захищені на більшій частині протяжності курсу. Така диспропорція зумовлювала дуже нерівні умови змагання для команд. Якщо в день перегонів дутиме вітер, команди, призначені на доріжки п’ять і шість, швидше за все, мали би почати старт із гандикапом у дві довжини, щоб урівняти диспропорцію з внутрішніми доріжками. Ульбріксон хотів, щоб дві зовнішні доріжки визнали непридатними. У всіх попередніх олімпійських змаганнях із веслування, зауважив він, кваліфікаційні запливи, а також фінальні етапи були обмежені чотирма човнами. Але після довгої, запальної пересварки Ульбріксон програв суперечку. Усі шість доріжок будуть використовуватися в перегонах.

Занепокоєння Ульбріксона неухильно зросло ще на порядок, коли він почав ближче придивлятися до британської команди. У центрі команди були двоє хлопців із Кембриджа на кормі човна: Джон Ноель Дакворт, рульовий, і Вільям Джордж Ранальд Манделл Лорі, загребний. Дакворт був, як хтось пізніше скаже про нього, «малий зростом, великий серцем». Частина визначення, що стосувалась зросту, ставала очевидною, варто було просто глянути на нього. А другу частину, щодо серця, він демонстрував щоразу, коли виходив на воду. Він також проявить своє велике серце кілька років по тому, у південній частині Тихого океану, коли, порушивши наказ, залишиться зі своїми пораненими британськими солдатами, яких оточили японські війська. Коли японці підійшли і приготувались стратити поранених, Дакворт так зухвало лаявся з ними, що ті жорстоко побили Ноеля, але пощадили його товаришів. Вони вислали його в сумнозвісний табір для військовополонених Чангі в Сінгапурі. Згодом вони провели його та інших 1679 ув’язнених 354-ма кілометрами через джунглі до табору Сонгкураї номер 2 у Таїланді і змусили їх працювати як рабів на Таїландсько-Бірманській залізниці. Там, коли вони почали вмирати від авітамінозу, дифтерії, віспи, холери і тортур, Дакворт слугував їм за капелана, працюючи пліч-о-пліч із ними. Зрештою, вижили лише 250 полонених, і Дакворт був одним із них.

Лорі, якого зазвичай звали Ран, був, мабуть, найкращим британським загребним свого покоління — 85 кілограмів сили, доброчесності та гострого розуму. Його син Х’ю, актор, також зрештою веслував за Кембридж. Ран був у всіх відношеннях надзвичайно добрим хлопцем. Разом Дакворт і Лорі привели Кембридж до трьох перемог поспіль, додавши їх до низки із семи попередніх перемог над Оксфордом у щорічних Човнових перегонах між двома університетами,