Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун

намагаються вибратися з води». Австралійська команда повністю складалась із великих, м’язистих поліцейських із Нового Південного Уельсу і, хоча їхня техніка не виглядала досконалою, вони мали запал у своїх дещо завеликих животах, а також добрячу дозу австралійської бойової життєвої позиції, зокрема по відношенню до британського екіпажа.

Раніше того місяця австралійці приїхали до Англії позмагатись у найпрестижніших і освячених давньою традицією перегонах за Великий Кубок у Хенлейській королівській регаті. У Хенлі їм ввічливо, але твердо повідомили, що правила регати, встановлені з 1879 року, забороняють участь тих, хто «є або був за професією або зайнятістю по найму механіком, ремісником або робітником». Виглядало на те, що поліцейських зарахували до «робітників», тож вони не могли, на жаль, брати участь у регаті. Хлопці, що заробляли на життя ручною працею, як вважалось, мали фізичну перевагу над юнаками «сидячих професій», тому змагання між обома відбувалися би не на рівних умовах. Розлючені австралійці залишили Великобританію і попрямували до Берліна, де рішуче налаштувались, незважаючи на всі труднощі, перемогти тих, кого називали «кляті брити».

Понад усе англійці в очах багатьох, у тому числі Ела Ульбріксона і Джорджа Покока, були екіпажем, який належало побити в Берліні. Веслування було все-таки типово британським спортом, і британська олімпійська вісімка 1936 року походила з поважного старого клубу «Ліандер». Її екіпаж і рульовий були кращими із кращих британських гребців, ретельно відібраними серед численних прекрасних веслярів Оксфорда і Кембриджа, де хлопці носили твідові костюми і краватки на заняття, де іноді красувались шовковими ескотськими краватками на своїх човнових станціях, де мали звичай сідати в човни у білих шортах, темних гольфах і шийних хустинах, але де, тим не менш, веслували так, наче були народжені для цього.

Ульбріксон не міг дочекатися, щоб добре розглянути їх зблизька. Того ж прагнули і австралійці.

Опівдні 1 серпня Джо і решта американської олімпійської збірної стояли чітко вишикуваними рядами понад дві години на величезному зеленому майданчику «Майфельд» біля «Рейхсспортфельду». Вони очікували на прибуття Адольфа Гітлера і початку, мабуть, найбільш видовищної публічної церемонії, яку до цього часу бачив світ — відкриття 11-х Олімпійських ігор. Ніколи раніше не було спроб влаштувати таке грандіозне шоу, яке було заплановане на той день. Але, як писав Альбіон Росс у «Нью-Йорк Таймс» за кілька днів до цього, Олімпіада ніколи донині не організовувалась «політичним режимом, який зобов’язаний своїм тріумфом новому втіленню усіх можливостей пропаганди, реклами й показовості. Постановка олімпійських церемоній у минулому віддавалась у руки аматорів. А тут робота була здійснена фахівцями, при тому найталановитішими, найвинахідливішими та найуспішнішими професіоналами в історії».

Від самого прибуття хлопців легкий дощик то накрапав на їхні солом’яні капелюхи, то переставав, але тепер хмари почали зникати, і у своїх спортивних піджаках, краватках і білих фланелевих брюках вони, разом з іншими американськими спортсменами, почувалися некомфортно. Вдалині дирижабль «Гінденбург», що ніс олімпійський прапор, продзижчав у небі в неспішному вигині над центром Берліна, згодом розвернувся і почав повільно наближатися до стадіону. Молода німецька дівчина, одягнена в уніформу, пройшла між рядами спортсменів, усміхаючись і роздаючи печиво та оранжад, намагаючись збадьорити всіх. Але американці втомилися від стояння і чекання.

У той час як спортсмени з інших країн залишилися більш-менш у стійці «струнко», американці почали бродити довкола, оцінюючи все, що оточувало їх — заглядали в дула гармат польової артилерії, вишикуваних попереду та націлених прямо на них, вивчали монолітні кам’яні скульптури біля входу до стадіону або просто витягувались на вологій траві, накривши обличчя своїми солом’яними капелюхами, щоб подрімати. Джо і його товариші по команді забрели через ворота на майданчик під нависаючою дзвіницею і наткнулися на загін військової почесної варти Гітлера, який високо піднімаючи випрямлені ноги марширував уперед і назад по кам’яній бруківці з таким запалом, що з-під їхніх чорних підкованих чобіт підіймався гранітний пил. Навіть коні, як помітив Коротун Хант, ступали таким самим кроком, не згинаючи ноги в колінах.

Усередині стадіону Лені Ріфеншталь і Йозеф Геббельс репетували один на одного. Ріфеншталь була там з 6:00 — метушливо гасала довкола і встановлювала близько 30 кінокамер із 60 операторами, налаштовувала звукове обладнання, поперемінно то залякуючи, то зі сльозами на очах благаючи чиновників Міжнародного олімпійського комітету, щоб дозволили їй помістити обладнання там, де вона хотіла. Вона наказала іноземним групам операторів кінохроніки зійти з її дороги, безугавно шукала і безжально займала найкращі позиції для зйомок подій дня. Найважливішою серед них була вузька смужка бетону, на якій вона причепила камеру до поручнів платформи, де нацистські чиновники головуватимуть на церемонії. Платформа мала бути так тісно заповнена членами вищих ешелонів партії, що Ріфеншталь була змушена розмістити свого оператора ззовні за перилами, задля безпеки прив’язавши його і камеру до поручнів. Це було дуже незручне розташування, але воно дозволить Ріфеншталь здійснити те, чого вона завжди прагнула — вхопити досконалий кадр, ідеальний знімок. У цьому випадку то мав бути крупний план Адольфа Гітлера, який вдивлятиметься в маси народу, що голосно вітатимуть його.

Але раніше того дня Ріфеншталь виявила, що есесівці відв’язують її камеру та її оператора від перил. Розлючена, вона зажадала знати, що вони роблять, і ті повідомили, що Геббельс наказав їм зняти камеру й оператора. Ріфеншталь у гніві закричала на офіцерів, що сам Гітлер дав їй дозвіл встановити тут камеру. Есесівці оторопіли, завагалися. Ріфеншталь перелізла через перила, прив’язала себе до камери і сказала, що залишиться там до початку Олімпіади. Високопоставлені гості почали прибувати і займати свої місця на трибуні, поглядаючи на Ріфеншталь, яка була, за її власними словами, на ту мить уся в сльозах і тремтіла від люті, наполегливо чіпляючись за край балкона.

Приїхав і сам Геббельс. «Ви збожеволіли? — заволав він, побачивши Ріфеншталь. — Ви не можете залишатися тут. Ви руйнуєте весь розпорядок церемоніалу. Забирайтеся геть самі і забирайте вашу камеру звідси негайно!»

Ріфеншталь зашипіла на нього: «Я запитала у фюрера дозволу заздалегідь і отримала його».