Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна - Деніел Джеймс Браун
Автобусна процесія попрямувала повз будівлю Рейхстагу, через Бранденбурзькі ворота, а потім на схід униз по Унтер-ден-Лінден, задрапірованій прапорами. Тут десятки тисяч німців — можливо, 100 тисяч, за деякими оцінками, — вишикувались уздовж маршруту, захоплено вітали їх і розмахували олімпійськими, нацистськими, а іноді й американськими прапорами, вигукуючи вітання німецькою та англійською. Дах їхнього автобуса був відкочений, і хлопці Вашингтона височіли від поясу над його верхом, більшою чи меншою мірою здивовані, але махаючи у відповідь з ентузіазмом: вони починали усвідомлювати, якими дружніми виглядають берлінці. У мерії з червоної цегли, Червоній ратуші, Ейвері Брандедж прийняв ключі від міста і виступив із короткою промовою. Після довгої битви з приводу бойкоту Брандедж був явно схвильованим від перебування тут. Купаючись в оплесках своїх німецьких господарів, він тріумфував: «Жодна нація від часів давньої Греції так не схоплювала справжній олімпійський дух, як Німеччина».
Поки Брандедж говорив, Джо і його товариші по команді з острахом дивилися на величезну кількість серйозних німецьких сановників, які вишикувалися позаду нього. Хлопці були виснажені.
Вони почали день о 5-й ранку ще на «Манхеттені». Вони насправді не хотіли більше чути промов, яких не могли зрозуміти. На щастя, коли Брандедж замовк, спортсменів провели на вулицю, де падав дощ, і натовпи почали розходитися. Більшість спортсменів сіли в автобуси, що прямували на захід у нове олімпійське селище в Шарлоттенбурзі, але американські веслярі сіли на два автобуси, що попрямували до маленького села Кьопенік на північному заході від Берліна.
Того ж дня у Штатах житель Нью-Йорка на ім’я Річард Уінгейт сів і написав лист до спортивного редактора «Нью-Йорк Таймс», який виявився пророчим. «Містер Брандедж, — почав він, — досяг свого пункту призначення, Утопії спортивного духу і доброї волі, де нацистське пиво і єврейська кров ллються вільно, де роботи, виготовлені Гітлером, катують і переслідують живих мерців... За два місяці мерці будуть поховані. Але із завершенням Олімпіади у вересні їхні могили будуть осквернені. І мерці знову ходитимуть по вулицях Німеччини».
У другій половині того дня хлопці прибули в місце, що стане їхньою домівкою на кілька наступних тижнів, у Академію з підготовки поліцейських курсантів в Кьопеніку, всього за кілька кілометрів нижче по Лангер-Зее від олімпійського веслувального маршруту в Грюнау. Будівля академії зі скла, сталі й бетону була зовсім нова і мала такий сучасний дизайн, що і значно пізніше виглядала так, ніби була зведена у 1970-х або 1980-х, а не в 1930-х. Більшість поліцейських курсантів, які зазвичай мешкали тут, були виселені, щоб звільнити місце для американських веслярів, а також для веслярів із кількох інших країн. Єдине, що курсанти залишили по собі, це стайні на нижньому поверсі, повні поліцейських коней. Вивчаючи будівлю, хлопці виявили, що вона була до скрипу чиста, добре освітлена й раціональна, але постійно холодна та обладнана тільки душем із холодною водою — небажане нагадування про їхню стару човнову станцію в Поукіпзі.
Навідавшись до їдальні, де обслуговуюча компанія «Ллойд» із Північної Німеччини нагодувала їх щедрими порціями страв американської кухні, більшість хлопців розтягнулися на ліжках, читаючи чи пишучи листи додому. Джо вирішив прогулятись і роздивитися, де він є. Юнак швидко почав почуватися так, ніби потрапив у німецьку казку. Для Джо Кьопенік виглядав середньовічним селищем, хоча насправді, багато чого з того, що він побачив, походило із XVIII століття. На вузьких мощених вулицях він проходив повз пекарні, сирні і м’ясні магазини, на кожному з яких висів різьблений або намальований знак ручної роботи, що повідомляв про своє призначення готичним шрифтом: «Backerei», «Kaserei», «Fleischerei». Він пройшов міську ратушу з високою вежею з годинником, стрункими бічними баштами і готичними арками. Музика, сміх і солодкий запах німецького пива долинали з пивного погребка в підвалі будівлі. Він проминув химерну стару синагогу на вулиці Фрайхайт, над загостреним дахом якої підносилась яскрава зірка Давида. Біля південної околиці селища він перетнув міст через рів і підійшов до замку, побудованого прусським князем у 1690 році. За замком він побачив англійський парк. Там хлопець сів на лавку і дивився на Лангер-Зее, туди, де проходитиме маршрут регати в Грюнау, і де його олімпійські надії будуть реалізовані або розбиті трохи більше ніж за два тижні. Сонце майже сіло, небо прояснилось, і озеро розтягнулось перед ним, як поліроване кам’яне плато, сяючи в останніх променях денного світла. Це, думав він, одна з найбільш мирних картин, які він будь-коли бачив.
Він не міг знати про кривавий секрет, який приховував Кьопенік і його спокійні води.
Наступного ранку хлопці прокинулися рано — їм кортіло нарешті вийти на воду. Після сніданку сірий німецький армійський автобус перевіз їх за 5 кілометрів уздовж Лангер-Зее до маршруту регати в Грюнау, де вони виявили, що ділитимуть прекрасну нову цегляну оштукатурену човнову станцію з німецькою національною командою з веслування. Над входом один біля одного висіли американський і нацистський прапори. Німецькі веслярі були ввічливими, але навряд чи захлинулись від радості, побачивши їх. Джорджу Пококу вони видались дещо зарозумілими. Вони були членами веслувального клубу Берліна «Вікінг» і гребли на човні під назвою «Глідер». Загалом вони виглядали трохи старшими за хлопців Вашингтона. Німецькі веслярі мали відмінне обладнання. Вони були в прекрасній фізичній формі і відзначались суворою дисципліною та майже військовою виправкою. На відміну від будь-якого іншого німецького екіпажа на Грюнау цього літа, вони не були індивідуально відібрані нацистською державою. Натомість вони потрапили в німецьку збірну завдяки очевидним досягненням усієї своєї команди.
