Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

в колоніях, залишаючи кругленьку суму — свою платню — як чистий прибуток для капітана або власника, або їх обох. Та чи то з цих причин тільки, чи ще з яких, але факт, що таких дезертирів чимало. Тоді для повороту додому судно наймає, хто підвернеться. Цих уже наймають за трохи вищу, ніж в Англії, платню, як до країни, — з умовою звільнити по приході в англійський порт. Звісна річ, було б украй невигідно наймати їх надовше, коли в Англії платня матросові така низька, і моряків на мілкому завжди, як собак. Отже, зовсім не дивина була присутність американських моряків у казармі Армії спасіння. Щоб вирватися з однієї глушини, де вони сиділи на мілкому, вони припливли до Англії і застряли тут у найглухішій глушині, що тільки є на світі.

Всього американців у тому тлумі було десятків зо два, бо, крім моряків, я надибав і «щирих бурлак», людей, що їм за брата «вітер — волоцюга на весь світ»[34]. Всі вони трималися бадьоро, не занепадаючи духом; це головна й стала риса їхнього характеру. До того ж, кленучи цю країну, вони загинали страшенно заковиристі метафори, що надзвичайно приємно виділялися на тлі невигадливої одноманітної лайки кокні, яку я мусив слухати цілий місяць. Кокні знає одним-одну лайку, притім дуже сороміцьку. Зовсім не та лайка в нас на Заході: вона яскрава і розмаїта, в ній більше блюзнірства, ніж непристойності. А зрештою, оскільки люди все одно лаятимуться, я волію блюзнірство, аніж непристойність. У блюзнірстві є бодай якесь зухвальство, відвага, виклик, а це краще, ніж просто бруд.

Був там один американський «щирий бурлака», що особливо припав мені до серця. Я його вперше запримітив ще на вулиці, як він спав під дверима, схиливши голову на коліна: капелюх у нього на голові був явно з того боку Атлантики. Коли полісмен гнав його, він підвівся спроквола, без поспіху, позирнув на полісмена, позіхнув, потягся, ще раз позирнув на нього з таким виглядом, ніби ще не надумався, чи його йти, чи ні, а потім почвалав собі ваги-пере-ваги хідником. Коли я спершу був певен тільки щодо капелюха, то тепер в мене не лишилося сумнівів і щодо власника.

У натовпі за ворітьми я опинився поруч з ним, і ми розбалакались. Його носило по Іспанії, Італії, Швейцарії, Франції, і він вчинив майже фантастичний подвиг: проїхав зайцем триста миль по французькій залізниці, не давшися спіймати. Де я приткнувся? — поспитав він. — І як мені вдається «кимарити»? Чи я вже тут оговтався? Він потихеньку перебивається, дарма що на селі «вовком дивляться», а в містах і зовсім «труба». Тільки де «покалатаєш» (пожебраєш), а тебе вже й «лободають». Та він не здається. Он скоро приїде цирк Бефало Біла[35], то тоді вже чоловік, здатний правити вісімкою коней, певно, що не зостанеться без роботи. Ці тутешні вахлаки не тямлять правити кіньми, хіба що парою. Чом би й мені не покрутитись тут, заким приїде Бефало Біл? Він певен, що я зміг би туди якось увіпхатися.

Отже, як не кинь, а кров не вода. Ми були земляки й чужинці в чужім краю. Я одразу розчулився, як лишень уздрів його старий витертий капелюх, а він турботливо заклопотався моїм добробутом, наче рідний брат. Ми обмінялися всілякими корисними відомостями щодо цієї країни та звичаїв її людності, способів добувати їжу та притулок і так далі і попрощалися із щирим смутком.

Я завважив, що в цій юрбі люди все якісь недоростки. Хоч у мене зріст лише середній, я був на голову вищий майже за всіх їх. Всі аборигени були присадкуваті, так само, як і чужоземні матроси. Лиш п'ятьох чи шістьох у натовпі можна було назвати досить високими, і то все скандінави та американці. Однак найвищий з-поміж усіх становив виняток: він був англієць, хоч не лондонець.

— Кандидат до лейб-гвардії, — зачепив я його.

— Вгадав, чоловіче, — була його відповідь. — Я в ній своє послужив, та коли й далі так ітиме, то не йнакше, як знов там буду невдовзі.

З годину ми вистояли в тому переповненому дворі тихо. Потім люд занепокоївся. Хтось почав штовхатись, хтось пхатись наперед, почувся глухий гомін. А втім, нічого брутального чи грубого не було, просто це неспокій стомлених і голодних людей. На метушню вийшов ад'ютант Армії спасіння. Мені він не сподобався. Очі в нього були недобрі. Не мав він нічого від смиренного галілеянина, зате багато від того центуріона[36], що казав: «Бо я наділений владою і маю солдатів під собою; і скажу цьому «гряди» — і' гряде; а тому «прийди» — і приходить, а служникові 1 «вчини так» — і так вчинить».

Саме з таким виглядом він визвірився на нас, і ті, що стояли найближче, принишкли. Тоді він підніс свій голос:

— Зараз же замовкніть, а ні, то я виставлю вас за ворота і ніхто не одержить сніданку.

Я не годен передати на папері, як нестерпно зухвало було це сказано. Здавалося, що він аж упивається своєю владою, тим, що може заявити півтисячі обшарпаних бідолах: «Ви будете їсти або залишитеся голодні, як моя воля».

Позбавити нас сніданку після того, як ми вистояли стільки годин! Це була жахлива погроза, і жалюгідна, рабськи догідлива тиша, що запала ту ж мить, засвідчила всю її жахливість. І це була підла погроза. Ми не могли боронитись, бо зголодніли; і так воно й ведеться на цім світі, що хто кого годує, той тому й пан. А центуріонові — ад'ютантові себто — ще було мало. В мертвій тиші він знову підніс голос і повторив свою погрозу, та ще й посилив її.

Нарешті, нам дозволили увійти до трапезної, де ми знайшли «талонників», умитих, але ще не годованих. Всього нас десь близько семи сотень тут засіло, але не за страви, а слухати проповіді, псалми та молитви. З цього всього я виніс переконання, що Тантал страждає в багатьох втіленнях і по цей бік пекла. Ад'ютант казав казань, але я на неї не зважав, більше поринувши у споглядання цих масових злиднів довкола. А говорилося приблизно таке: «Вас чекає на тім світі раювання. Хоч як ви не голодували і не страждали тут, але на тім світі будете раювати, тобто в разі ви сповнятимете, що вам велять». І так далі і так далі. Дотепна, як на мене, пропаганда, проте марна з двох причин. По-перше, люди, що до них її звернено, були позбавлені уяви