Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

Ще додам, що того самого дня я приходив до Грін-парку надвечір і нарахував десятки обшарпаних сіромах, які спали на траві. Була саме неділя, сонце коли-не-коли визирало з-за хмар, і тисячі добре вбраних мешканців Вест-Енду прогулювалися по парку з жінками та нащадками, дихаючи свіжим повітрям. Ті зачухрані, бридкі волоцюги, що спали навкруги, певно що не були для них приємним видовищем; та й самі волоцюги, безперечно, воліли б радше відіспати своє вночі.

Так от, дорогі мої випещені та виплекані, якщо доведеться вам коли бути в славнім місті Лондоні і бачити, як ці люди сплять на лавках і в траві, будь ласка, не думайте, що то ледацюги, яким любіше спати, аніж працювати. Знайте, що сильні світу цього тримали їх цілу ніч на ногах, а вдень їм більше ніде виспатися.

Розділ XI

ДАРМІВЩИНА

Та «проносивши прапор» цілу ніч, я не ліг спати в Грін-парку й на світанні. Я вимок до рубця і зовсім не спав уже двадцять чотири години, це так; але, граючи далі роль хлопця без пенні за душею і без роботи, я мусив спершу десь розжитися сніданком, а відтак піти шукати роботу.

Вночі я чув про одне місце за Темзою, на саррейському боці, де щонеділі вранці Армія спасіння роздає сніданки невмитим. (А ті, хто «носить прапор» через ніч, вранці таки невмиті, хіба що піде дощ). «Оце, — подумав я, — саме те, що треба: вранці поснідав, а потім цілий день вільний, шукай собі роботи».

Світ це був не близький. Я проволочив свої змучені ноги по Сент-Джеймс-стріт, по Пел-Мел, через Трафальгарський майдан на Стренд. Далі перейшов по мосту Ватерлоо на саррейський бік, перетнув Блекфраєрз-род, вийшов біля Саррейського театру і ще до сьомої години був біля казарми Армії спасіння. Це й була «дармівщина», себто місце, де можна безкоштовно дістати їжу.

Тут товклася строката юрба пригнічених сіром, що провели минулу ніч під дощем. Які неймовірні злидні, і скільки їх! Старі й молоді чоловіки якої тільки хочеш масті, і хлопці теж якої тільки хочеш масті. Одні куняли навстоячки; з десятеро попростягалися на кам'яних приступках у найнеприродніших позах, і кожне міцно спало, а крізь пороздирані лахи червонаво світилося голе тіло. Обабіч вулиці на квартал перед казармою і квартал за нею не було таких дверей, під якими на східцях не сиділо б двоє або троє, і всі спали, посхилявши голови на коліна. А не слід забувати, що в Англії не скрутні тепер часи. Справи йдуть досить-таки звичайно, ні краще, ні гірше, ніж коли-інде.

І тут з'явився полісмен.

— Забирайтесь відси, паршива свиното! Гей, ви! Ану, геть! — І він гнав їх, мов ті свині, від дверей і розвіював під чотири саррейські вітри. Натрапивши на тих, що куняли на приступках, він аж отетерів. — Ганьба! — вигукнув він. — Яка ганьба! І це в неділю врапці! Оце так картина! Гей, ви! Геть відси, стервото занудлива!

Воно й справді, картина була гидомирна. Мені самому гидко було дивитись. І не хотів би я, щоб моя донька опоганила коли свої очі таким видовищем чи бодай наблизилась до того місця хоч на півмилі; але… так воно було, тим і здобрійте, бо поза тим «але» тут більш нема що сказати.

Полісмен пішов собі далі, а ми знову обсіли приступки під дверима, мов ті мухи глечик з медом. Бо чи ж не чекала нас така чудовна річ, як сніданок? Коли б тут навіть роздавали банкноти на мільйон доларів, то й тоді ми б не липли до цього місця так настирливо й відчайдушно. Дехто вже позасинав, як прийшов назад той самий полісмен, і ми сипонули хто куди лиш для того, щоб знов повернутися, тільки небезпека проминула.

О пів на восьму відчинились невеликі двері, і солдат Армії спасіння вистромив голову.

— Нічого так захаращать дорогу, — сказав він. — Ті, що в которих талони, можуть заходити, а ті, що в которих нема, так їм до дев'яти не можна.

О, той сніданок! А до дев'ятої ще півтори години! Тим, хто мав талони, всі страшенно заздрили. Їм дозволили увійти всередину, помитись, посідати й відпочивати до сніданку, а ми поки що чекали того самого сніданку на вулиці. Талони роздавано минулого вечора на вулицях та набережній, отже, дісталися вони кому трапилось, а не за які заслуги.

О пів на дев'яту впустили ще одну партію власників талонів, а о дев'ятій невеликі ворітця відчинилися і для нас. Ми сяк-так прочавилися крізь них і опинились у дворі, набившися, мов оселедці в бочці. Не раз, волоцюгою бувши, доводилось мені в своїй рідній Янкіландії тяжко добувати собі сніданок, але жоден сніданок не добував я так гірко, як цей. Понад дві години чекав я на вулиці і ще понад годину — здавлений у цьому дворі. Цілу ніч я нічого не їв, охляв і підупав на силі, а тут ще сморід замащеного одягу й немитих людських тіл, розіпрілих від неймовірної тисняви, мало нутрощі мені не вивертав. Ми були там так щільно напаковані, що дехто, скориставши з нагоди, міцно заснув навстоячки.

Про Армію спасіння в цілому я не збираюсь говорити, і мої критичні уваги стосуються виключно того відділку Армії спасіння, що функціонує на Блекфраєрз-род поблизу Саррейського театру. Так от, перш за все: примушувати людей, що цілу ніч провели на ногах, ще отак вистоювати годинами — і жорстоко, і безцільно. Ми були кволі, зголоднілі, виснажені нічними поневіряннями та безсонням, і однак стояли там, і стояли, і стояли без пуття та без знаття.

Чималенько було в цьому натовпі моряків. Здавалося, що кожен четвертий тут шукає судна, і серед них принаймні десятеро виявились американськими матросами. Всі вони розповідали таку саму історію — чому вони опинилися «на мілкому», і, наскільки я знаюся на моряцтві, ця історія звучала правдиво. Англійські судна набирають матросів на весь рейс, тобто в обидва кінці, що триває часом аж три роки. Це означає, що матроси не можуть звільнитись і одержати розрахунок аж до повороту в свій порт, тобто в Англію. Платять матросам мало, годують кепсько, а поводяться з ними ще гірш. Дуже часто капітани просто змушують їх утекти з судна, чи то в Новому Світі, чи