Ім'я рози - Умберто Еко
«Дозвольте мені помізкувати трохи, — сказав я, намагаючись наслідувати свого вчителя. — Отже, то не міг бути Хорхе. Тут поблизу сновигав Алінард, але він теж ледве тримається на ногах і не зміг би здолати Северина. Келар був тут, але час, який збіг між його виходом з кухні і прибуттям лучників, був такий короткий, що, гадаю, навряд чи він міг би вмовити Северина відчинити йому, підійти до нього, вбити його і тоді влаштувати весь цей гармидер. Можливо, першим сюди прийшов Малахія: Хорхе чув ваші слова на паперті і пішов у скрипторій, аби сказати Малахії, що Северин має якусь книгу з бібліотеки. Малахія приходить сюди, вмовляє Северина відчинити йому і вбиває його, а чому — один Бог знає. Але якщо він шукав книгу, то мав би легко впізнати її і не копирсався б тут отак, адже він — бібліотекар! То хто ж залишається?»
«Бенцій», — сказав Вільям.
Бенцій енергійно затрусив головою, заперечуючи: «Ні, брате Вільям, ви ж знаєте, що мене пожирала цікавість. І якби я був тут і міг вийти з книгою, то тепер я б не гаяв тут часу з вами, а десь-інде оглядав би свій скарб…»
«Майже переконливий доказ», — усміхнувся Вільям.
«Але ти теж знаєш, яка з себе ця книга. Можливо, ти його вбив, а тепер намагаєшся знайти її».
Бенцій нестримно почервонів.
«Я не убійник!» — запротестував він.
«Ніхто не є убійником, поки не скоїть свого першого злочину», — з-філософська сказав Вільям.
«В кожному разі книги нема, а це достатній доказ того, що ти не залишав її тут. І мені здається розсудливою думка, що якби ти взяв її раніше, то чкурнув би звідси під час того гармидеру».
Тоді він обернувся, щоб оглянути труп. Схоже, лиш тепер він усвідомив, що його приятель помер. «Бідний Северине, — сказав він, — а я і тебе з твоїми трутизнами підозрював. Ти ж сподівався підступів отрути, інакше не одяг би своїх рукавиць. Ти боявся небезпеки із землі, а натомість вона нагрянула з небесного склепіння… — Він знов узяв до рук сферу й уважно розглянув її. — Хтозна чому було вжито саме цю зброю…»
«Вона була напохваті».
«Можливо. Напохваті були й інші речі — посуд, садівничий струмент… А це чудовий взірець мистецтва обробки металів й астрономічної науки. Вона теж пошкоджена, і… Святі небеса!» — вигукнув він.
«Що таке?»
«І вражено третину сонця і третину місяця, і третину зірок…» — проказав він.
Я надто добре знав текст апостола Йоана. «Четверта сурма!» — вигукнув я.
«Отож-бо. Спершу град, тоді кров, відтак вода, а тепер зірки… Якщо це правда, то всі наші міркування слід переглянути, вбивця завдав удару невипадково, він діє за планом. Але що то за лиходійський розум, який убиває лише тоді, коли може відтворити пророцтва Апокаліпси?»
«А що буде після п'ятої сурми? — нажахано спитав я. І спробував згадати: — І я бачив зорю, що спала із неба додолу. І їй даний був ключ від криниці безодньої… Хтось загине, потонувши в криниці?»
«П'ята сурма обіцяє чимало іншого, — мовив Вільям _ І дим повалить із криниці, а з диму на землю вийде сарана, і дано їй міць, як мають міць скорпіони земні. А вигляд сарани буде подібний до коней, а на головах у неї немовби вінки, подібні на золото, а її зуби будуть немов лев'ячі[269]… Наш незнайомець має широкий вибір засобів, щоб здійснити пророцтво книги… Та не варто фантазувати. Спробуймо ліпше згадати, що сказав нам Северин, коли прийшов повідомити, що знайшов книгу…»
«Ви звеліли йому принести її, а він сказав, що не може».
«Отож-бо, а тоді нас перебили. Чому він не міг її принести? Книжки ж можна переносити. Навіщо він одяг рукавиці? Може, в палітурці книги є щось, пов'язане з отрутою, яка вбила Беренґарія та Венанція? Якась таємнича підступна каверза, заражена шпичка…»
«Змія!» — сказав я.
«А чому не кит? Ні, ми далі фантазуємо. Ми бачили, що отрута має пройти через уста. Зрештою Северин не сказав, що не може принести книгу. Він сказав, що воліє показати мені її тут. І одяг рукавиці… Принаймні ми знаємо, що цієї книги він торкався в рукавицях. Це стосується й тебе, Бенцію, якщо ти знайдеш її, як сподіваєшся. А оскільки ти такий послужливий, то допоможи мені. Іди в скрипторій і слідкуй за Малахією. Не спускай з нього ока».
«Гаразд!» — сказав Бенцій і вийшов, схоже, задоволений одержаним завданням.
Ми не могли довше затримувати інших ченців, і в кімнату ринув потік людей. Обідня пора вже минула, і Бернард, вочевидь, вже збирав у капітулярній залі своє судилище.
«Тут нам вже нічого робити», — мовив Вільям.
Раптом мені свінула думка: «А вбивця не міг, — сказав я, — викинути книгу з вікна, а потім підібрати її ззаду за лічницею?» Вільям скептично подивився на вікна робітні, які здавалися щільно зачиненими. «Ходім перевірмо», — сказав він.
Ми вийшли й оглянули задню частину будівлі, яка сливе притулилася до мурів, залишаючи лише вузький прохід. Вільям рухався обережно, бо на цьому відтинку сніг минулих днів залишився неторканим. Наші кроки лишали на замерзлій, але ламкій кірці снігу виразні сліди, а отже, якби хтось проходив там до нас, на снігу було б видно. Але ми не побачили нічого.
Ми вийшли з лічниці, відкинувши й моє убоге припущення, і, коли переходили через город, я спитав Вільяма, чи він справді довіряє Бенцієві. «Не зовсім, — сказав Вільям, — але в кожному разі ми не сказали йому нічого такого, чого б він уже не знав, і остерегли його перед книжкою. Зрештою, ми звеліли йому наглядати за Малахією, але й Малахія стежитиме за ним, адже бібліотекар теж, очевидно, на власну руку шукає книгу».
«А чого хотів тут келар?»
«Невдовзі ми дізнаємось. Звичайно, щось він таки тут хотів, причому хотів негайно, щоб уникнути якоїсь небезпеки, яка страшенно лякала його. Це щось, мабуть, відоме Малахії, інакше як пояснити розпачливе благання, з яким звернувся до нього Ремиґій…»
«Хай там як, але книга зникла…»
«І це найнеймовірніше з усього, — сказав Вільям, коли ми вже доходили до капітули. — Якщо вона там була — а Северин сказав, що була, — то її
