Ім'я рози - Умберто Еко
«А оскільки її там нема, то хтось її таки виніс», — закінчив я.
«Міркування можна будувати й з іншим малим засновком. Оскільки все свідчить про те, що ніхто не міг її винести…»
«Значить, вона має бути ще там. Але її нема».
«Зачекай-но. Ми кажемо, що її нема, бо ми її не знайшли. Але, може, ми її не знайшли, бо не побачили її там, де вона була».
«Але ж ми заглядали всюди!»
«Заглядали, але не бачили. Або ж бачили, та не впізнали Адсо, а як Северин описав цю книгу, якими словами?»
«Він сказав, що знайшов книгу, яка йому не належить, грекою…»
«Не те! Тепер пригадую. Він сказав — дивну книгу. Северин був чоловіком ученим, а для вченого книга грекою не є жодною дивиною, навіть коли цей учений сам греки не знає, бо він вміє бодай упізнати абетку. Учений не назвав би дивною й книгу арабською мовою, навіть якщо він не знає арабської… - Він спинився. — А що робила книга арабською мовою у Севериновій робітні?»
«Чому ж він мав назвати дивною арабську книгу?»
«У цім і вся заковика. Якщо він назвав її дивною, то тому, що вона виглядала якось незвично, принаймні незвично для нього, адже він був зіллярем, а не бібліотекарем… А в бібліотеках трапляється, що деякі давні рукописи оправляють разом, об'єднуючи в одному фоліанті різні чудернацькі тексти, один — грекою, другий — арамейською…»
«…а третій — арабською!» — вигукнув я, вражений цим прозрінням.
Вільям грубо витягнув мене з паперті і бігом потягнув до лічниці: «Тевтонцю неотесаний, недотепо, телепню, ти дивився лиш на перші сторінки, а на решту ні!»
«Але ж учителю, — задихано говорив я, — то ж ви оглядали сторінки, які я вам показав, і сказали, що то арабською, а не грекою!»
«Твоя правда, Адсо, твоя правда, то я телепень, біжімо, мерщій!»
Ми вернулись до робітні і ледве протислися в неї, бо новіції вже виносили тіло. По кімнаті крутилися інші цікаві. Вільям поквапився до стола, підняв фоліанти і на очах в оторопілих присутніх став кидати їх один по одному на землю, шукаючи доленосний том, а тоді ще раз і ще раз зазирнув у кожен з них. На жаль, арабського Рукопису не було. Я невиразно пригадав собі, що він мав стару палітурку, не надто цупку, досить звичайну, охоплену тонкими металевими смужками.
«Хто входив сюди після того, як я пішов?» — спитав Вільям у якогось монаха. Той здвигнув плечима — зрозуміло, входили всі і водночас ніхто.
Ми спробували розглянути всі можливості. Малахія? Цілком ймовірно, він знав, чого хотів, може, слідкував за нами, бачив, як ми вийшли з порожніми руками і вернувся сюди, впевнений в успіхові. Бенцій? Я згадав, що коли між нами виникла перепалка на тему арабського тексту, він засміявся. Тоді я подумав, що він засміявся з мого невігластва, але, може, він сміявся з Вільямової недосвідченості, бо добре знав, якого різного вигляду може набувати давній рукопис, може, йому спало на гадку те, про що ми відразу не подумали, а мали б подумати — тобто що Северин не знав арабської, а отже, дивно було, що між його книгами був рукопис, якого він не міг прочитати. А може, був ще хтось третій?
Вільям почувався глибоко приниженим. Я намагався потішити його, кажучи, що він уже три дні шукає грецьку книгу, тому цілком природно, що в ході своїх пошуків він нехтував усіма книгами, які не написані грекою. А він відповів, що, звичайно, людині властиво помилятися, але деяким людям властиво помилятися більше, ніж іншим, і таких людей називають дурнями, от він до них і належить, і питав себе, чи вартувало вчитися в Парижі та в Оксфорді, щоб потім не розчовпати, що рукописи оправляють також по кілька в одному томі, а це знають навіть новіції, крім таких бевзів, як я, а пара таких бовдурів, як нас двоє, могла б мати знаменитий успіх на ярмарках, то ми цим і мали б промишляти, замість того щоб силкуватися розгадувати таємниці, особливо коли маємо справу з кимось набагато хитрішим, ніж ми.
«Та не варто рюмсати, — закінчив він зрештою. — Якщо її забрав Малахія, то вона вже в бібліотеці. І віднайти її ми зможемо, лише якщо знатимем, як увійти у finis Afriсае. Якщо ж її взяв Бенцій, то він, мабуть, зрозумів, що раніше чи пізніше у мене виникне підозра, яка й справді у мене виникла, і я повернусь у робітню, інакше він би не діяв так поспішно. А отже, він, мабуть, сховався, і єдиним місцем, де його напевне не варто шукати, є те місце, куди ми б відразу пішли за ним, себто його келія. Тому вертаймось до капітули і побачимо, чи келар не скаже чогось корисного під час розслідування. Тому що, зрештою, Бернардів план мені ще далеко не ясний; адже він шукав цього чоловіка ще до смерті Северина і з якоюсь іншою метою».
Ми вернулися до капітулярної зали. Краще б ми пішли до Бенцієвої келії, бо, як ми дізналися згодом, наш юний друг насправді не мав такої високої думки про Вільяма і не подумав, що той так швидко похопиться і повернеться в робітню; тому, вважаючи, що там його не шукатимуть, він таки пішов у свою келію і сховав там книгу.
Але про це я оповім пізніше. А тимчасом трапилися речі такі фатальні і тривожні, що таємнича книга геть вилетіла нам з голови. І хоч зовсім ми про неї не забули, та все ж мусили заходитися коло інших термінових справ, пов'язаних з місією, яку все ж таки було покладено на Вільяма.
П'ятого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,
де чиниться справедливий суд і складається прикре враження, що всі помиляються
Бернард Ґі вмостився посередині великого горіхового стола в капітулярній залі. Поруч з ним сидів домініканець, який виконував обов'язки нотаря, а обабіч сиділи два прелати з папської леґації, які були за суддів. Келар стояв перед столом між двох лучників.
Настоятель шепнув Вільямові: «Не знаю, чи процедура ця законна. Латеранський собор 1215 року у своєму каноні XXXVII ствердив, що провинного не можна ставити перед трибуналом, судді якого урядують на віддалі понад Два дні переїзду від його домівки. Тут, мабуть, ситуація інша, бо то суддя прибув здалека, але…»
«Інквізитор не підлягає жодній звичайній юрисдикції» — сказав Вільям, — і не зобов'язаний дотримуватися норм загального права. Він тішиться
