Ім'я рози - Умберто Еко

«Хочеш забагато знати, не маючи на це права!»

«Я вчений монах і маю право знати. Я прибув сюди з краю світу лиш задля цієї бібліотеки, а вона й далі зачинена, немов у ній містяться лихі речі, а я…»

«Пусти мене», — різко сказав я.

«Що ж, пускаю, ти вже сказав мені те, що мені було потрібне».

«Я?»

«Можна говорити, навіть коли мовчиш».

«Не раджу тобі добиратися до лічниці», — сказав я йому.

«Звісно, не добиратимусь, не бійся. Але ніхто не заборонить мені спостерігати ззовні».

Я більше його не слухав і повернувся в залу. Цей цікавський монах, як на мене, великої небезпеки не становив. Я підійшов до Вільяма і коротко ввів його в курс справ. Він схвально кивнув, відтак подав знак мовчати. Зам'яття потроху спадало. Легати з обох боків вже обмінювалися поцілунками миру. Альбореєць вихваляв віру міноритів, Єронім славив милосердя проповідників, усі висловлювали надію на те, що внутрішні чвари більш не струшуватимуть церкву. Перші величали мужність других, другі возносили здержливість перших, усі взивали до справедливості і закликали до мудрості. Я ніколи не бачив стількох людей, які б так щиро і ревно змагали до торжества богословських і моральних чеснот.

* * *

Але ось уже Бертранд з Поджетто запросив Вільяма викласти тези імперських богословів. Вільям неохоче підвівся: з одного боку, він відчував, що з цієї зустрічі користі не буде ніякої, а з другого, йому кортіло чимшвидше запопасти ту таємничу книгу, яка тепер вже цікавила його більше, аніж доля зустрічі.

Але було ясно, що він не може не виконати своєї повинності.

Отож він розпочав свою рацію, пересипаючи її рясними «гм» та «умгу» — мабуть, більше, ніж звикле і ніж належало б, немовби хотів дати зрозуміти, що він далеко не впевнений у тих речах, про які мовитиме. Насамперед він ствердив, що чудово розуміє позицію тих, хто промовляв до нього, одначе те, що дехто називає «вченням» імперських богословів, є всього лиш невпорядкованою низкою тверджень, яку ніхто не виставляє як істину віри.

Тоді сказав, що, зважаючи на безмежну добрість, яку Бог проявив, створивши народ дітей своїх, возлюбивши їх без жодної різниці, як сказано ще на тих сторінках Буття, де ще не згадуються священики та царі, як рівно ж беручи до уваги те, що Господь дарував Адамові та його нащадкам владу над речами сеї землі, за умови, якщо вони підкоряться божественним законам, то можна було б припустити, що той самий Господь не цурався й думки, що у мирських ділах сам народ має бути законодавцем і дієвою першопричиною закону.

Під народом, сказав він, добре було б розуміти всю цілість громадян, але оскільки серед громадян є також діти, недоумки, злочинці і жінки, то можна б, скажімо, розсудливим способом окреслити народ як найкращу частину громадянства, хоч поки що він не вважає доречним висловлюватись щодо того, кого вважати приналежним до цієї частини.

Він кашлянув, вибачився перед присутніми, зауваживши, що погода того дня, безперечно, надто волога, і припустив, що спосіб, яким народ мав би виражати свою волю, може збігатися із тим, чим є всезагальні виборні сходини. Він сказав, що йому здається річчю розсудливою надати таким сходинам змогу тлумачити, змінювати або скасовувати закон, бо якщо закон створює одна людина, вона може спричинити зло через незнання або лиху волю, і додав, що не варто нагадувати присутнім, скільки таких випадків було останнім часом. Я помітив, що присутні, яких дещо збентежили його попередні слова, не могли не погодитися з останнім твердженням, бо кожен, мабуть, думав про когось іншого і кожен вважав того іншого лиходієм.

Гаразд, вів далі Вільям, якщо одна людина може творити лихі закони, то чи не краще, якщо їх творитиме багато людей? Ясна річ, наголосив він, мова тут про мирські закони, спрямовані на те, щоб громадські справи малися якнайкраще. Бог звелів Адамові не їсти з дерева пізнання добра і зла, і то був Божий закон; але відтак Він дозволив — та що я кажу? — звелів Адамові дати імена речам, і в цьому Він дав своєму земному підданцеві повну свободу. Адже хоч дехто у наш час твердить, буцім nomina sunt consequentia rerum[263], книга Буття висловлюється про це цілком ясно: Бог привів до чоловіка всіх живих створінь, щоб побачити, як він їх кликатиме і як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось[264]. І хоч, звісно, перший чоловік, бувши вельми кмітливим, назвав своєю едемською мовою кожну річ і кожне створіння відповідно до їх природи, усе ж він таки мав суверенне право винаходити імена, які, на його думку, найкраще цій природі відповідають. Бо ж відомо, що люди позначають поняття різними іменами, і спільними для всіх є лише ці поняття, знаки речей. Тому слово nomen[265], безперечно, походить від nomos, себто закон, позаяк усі nomina[266] надаються людьми ad placitum, себто за свобідною спільною домовленістю.

Присутні не наважились заперечити це вчене доведення. Тому, дійшов висновку Вільям, цілком зрозуміло, що творення законів щодо речей сього світу, а отже, щодо справ міст і королівств, не має нічого спільного зі збереженням і порядкуванням божественним словом, що є невід'ємним привілеєм церковної єрархії. Які нещасливі, сказав Вільям, ці невірні, не маючи подібного авторитету, який би тлумачив їм Боже слово (і всі сповнилися співчуттям до невірних). Але хіба це підстава твердити, буцім невірні не схильні творити закони і керувати своїми справами через уряди, царів, імператорів або султанів чи халіфів, хай як їх називати? Хіба можна заперечити, що чимало римських цісарів мудро вживали свою дочасну владу, як-от, приміром, Траян? Хто ж дав їм, язичникам і невірним, сю природну здатність творити закони і жити в політичному суспільстві? Може, їхні брехливі божки, які очевидно не існують (або не існують очевидно, хай як розуміти заперечення у цьому твердженні)? Звичайно, що ні. Дати їм того не міг ніхто інший, як Бог сил, Бог Ізраїля, Отець Господа нашого Ісуса Христа… Се подиву гідний доказ благості Божої, яка дарувала здатність судити про політичні справи навіть тим, хто не знає авторитету римського первосвященика і не сповідує священних, солодких і моторошних таїн християнського люду! Хіба се не найкращий доказ того, що дочасна влада і мирська юрисдикція не мають нічого спільного з церквою і з законом Ісуса Христа, а Бог зарядив їх поза всяким церковним підтвердженням і ще заки виникла свята наша віра?

Він