Дух часу - Наталя Кобринська
Бідна Оля! Іще дитиною дістала була тяжку віспу, що страшно її змінила: навіть очі як би померкли, погасли, змаліли. Свобідна і весела дитиною, тепер вона, прийшовши до пізнаня, смутніла. «Я ряба» — говорила вона жалібно, і в сих словах була вся розпука дівчини, що втратила свою красу, в котрій одній виділа щастє.
По смерті батька Оля хотіла всіма силами помочи тягнути тягар, що впав на матір, але, як збита тучею пташка, не знала, в котрий бік собою ударити і від чого зачати.
Кажуть люде, що нова хата мусить ся чимось відновити: весілєм, хрестинами або смертю. У них відновилася вона знов смертю. Дифтерія, що забирала майже всі діти з села, забрала і їх двоє близнят.
Викопали ямку у ніг батька і там їх обоїх поклали так, як обоє прийшли на світ.
— Добре, що бог забрав, — шептали люде межи собою, — що вона робила би з тілько дітьми?..
— Не плачте, їм там ліпше буде, — потішали сільські жінки.
Мати не плакала, бо, відай, сама так само думала. Лиш гіркий біль кривив її уста на такі уваги і ради.
* * *На попівстві лишилася була ще одна колешня. Вона була поставлена їх власним грошем, і вдовиця на відході хотіла її забрати з собою. Та коли взялася до тої роботи, зробився пополох у селі, що буде треба нову колешню ставити. Парафіяне зажурилися, бо матеріал треба було спроваджувати здалека для адміністратора, що вже мав обіцяну презенту; та й єму самому не хотілося давати з подвір’я готову колешню, бо знав він, що на нову треба буде добре чекати. Отже, порадилися сплатити колешню. Зібралися люде, отаксували та й порозкладали на «нумера».
Вдовиця пристала на все. Вона думала собі, що тепер не треба буде такої великої колешні, і лише просила, аби борзо гроші постягали. Одну частину грошей їй виплатили, і за неї вона склеїла собі маленьку стайню на одну корову. Але другої половини уже тяжко було небозі дочекатися. А тут Славко пише лист за листом, що гине з голоду…
Надармо просить вдова то адміністратора, то війта, то братство церковне, — все якось не можна було до ладу прийти. Аж нарешті змилувалися й по нараді з попом післали присяжного в село, аби брав «гицки» від тих, що дотепер не дали нічого на колешню.
* * *Пішла раз удовиця зі своїми молодшими дітьми в поле до робітників. Днина була гаряча. Вони були змучені і сіли під вербами над потоком, аби трохи відпочити. Навкруги тягнулися левади, дзвеніли сапи робітників о суху землю, гамір і гомін людських голосів відзивався скрізь.
Он іде наперед один сапанник і франтує, а цілий ряд голосно смієся, а там знов на другім кінці співають тужливу коломийку. Із-за плота то показувалася, то ховалася зав’язана хусткою жіноча голова.
— Боже помагай! — заговорив нараз також голос жіночий. — Сапаєте, кумо?
Жінка в хустці оперлася на сапу.
— Сапаю, коби бог поміг сьогодні скінчити: люде з другого, а я з першого…
— Таке й моє, — сказала перша, — не встигла город досапати, та й мушу іти завтра до Івана за сапанницю, а позавтра до пана за гроші, бо прийшов той опришок присяжний та й узяв «гицок» з хати: аж три шустці припадає на мене за якусь попадеву колешню. Бог би її святий побив, голову би зломила зі своєю колешнев!..
— Ой не кленіть, не кленіть, кумко, — зацитькувала друга, — вона вже і так сиротище…
— Хоть сирота, але не буде так тягнути сапов на сонці, як отепер ми, — завважала розлючена жінка.
Нещасна попадя встала, дрожачи на цілім тілі.
«За що вони мене кленуть, за що проклинають? Вони бідні, але я ще біднійша!..»
* * *Коли вони верталися додому, Оля сиділа при вікні та шила. Уздрівши їх, вона звила кілька ниточок волічки й кинула під килимок тапчана, а натомість витягнула білий кафтан та й зачала шити. Мати завважала прудкий рух Олі, хоть не завважала заміни роботи; вона глянула лиш на Галю, цілу змішану і почервонілу, і під її поглядом Галя щораз більше збивалася з толку, як кожда дитина, що знає щось такого, про що їй заказано говорити.
Галя знала, чому Оля змішалася.
В неділю перед тим бавилась Галя на гойданці під старою грушею, а Оля сперлася о пліт та й дивилася в сусідський город. То було в саму вечерню; мати була в церкві. Оля вже віддавна не ходила до церкви, бо мала такі підрані черевики, що сором їй було іти межи люди, а вона не хотіла просити матір о другі, знаючи, як тій гірко все приходить. Сусідка Семениха вийшла з хати і тримала щось завитого під пахвою. Уже була близько воріт, коли нараз обернулася, якби що забула.
— Марійко! — крикнула на свою дівчину. — А винеси-ко перемітку з хати, нехай не вертаюся…
— Куди вибрали-сьте ся іти, Семенихо? — запитала Оля із-за плота.
— Хотіла-м іти до шевкині, перемітку зашивати, аж глип, а я забула взір, та й вже не вертаю, кажуть недобре…
Марійка надбігла з переміткою, подала нені, а та її скоренько нагнала до дитини, що розкричалася була на ціле село.
— Покажіть-но, з ласки свої, — сказала Оля, витягаючи руку.
— Гребеньчиста, паннунцю, — сказала Семениха, подаючи через пліт перемітку.
— А до котрої несете? — питала Оля.
— До Калини, паннунцю; я все даю шити до Калини, бо нікотра так не шиє, як вона…
— А кілько їй даєте?
— Свій рантух, коцик, півтора лева
