Дух часу - Наталя Кобринська

Раненько прийшов жид Абрамко і випровадив сивенького коня зі стайні…

— Бог би тя побив! — бормотіла стара Анна. — Такий кінь за 50 левів. Небіжчик і за сто були би не продали. Проклята жидова випила би кров християнську!

За тих 50 ринських мав Славко два місяці прожити в місті і скінчити четверту класу, бо то була ще звичайна сума, яку давав на него батько.

Добре утримані коні заїхали перед рундук і весело порскали ніздрями, не догадуючися, що, може, вже недовго будуть служити старим газдам. Славко не сідав на візок, але казав наперед їхати дорогою коло цвинтаря, куди пішли наперед усі, окрім маленьких близнят, що лишилися з Анною.

Над свіжонакиненою могилою стояв новий дубовий хрест із широко розпростертими раменами, — та не пригортав він ними повзаючих коло своїх ніг сиріт, не утирав їх сліз, не вливав у груди супокою, бо єго знам’я — смерть і терпінє.

Якось незадовго дали адміністратора на місце батька.

Треба було відступити більшу частину помешканя, рушитися з місця, уступати другим зо старого гнізда.

Спільне житє з чужою родиною далося не раз гірко взнаки, хоть «вгорі» звали то «користею і уступкою для вдовиці». Але і тото недовго тривало, бо до року виставлено парохію на конкурс, невважаючи на благаня у вищих духовних і світських властей о милосердіє для бідних сиріт.

Впосліднє зарубано сокирою — і старе коренне дерево повалилося. Тяжко мусить бути такому дереву, коли поперетинають єму корінє, поскорочують галузе й пересадять на друге місце, та ще тяжче чоловікові з розбитою душею і роздертим серцем починати інше, нове житє…

Отець, як тепер майже кождий батько родини, забезпечив був своє житє на тисячу ринських.

Попродавши, що ще можна було продати з інвентаря, поплатила вдовиця видатки похоронні і давнійші, так звані «склепові довги», без котрих годі обійтися в родині. Вірителі, маючи певну гарантію, не лізуть за них своїм довжникам в очі, але лиш ніколи тота гарантія пропадає, тоті всі гречні і терпеливі збігаються якнайскорше, аби своє відобрати, хоть би мало взятися посліднє з обійстя…

Отже, сплативши з трудом довги, вдовиця купила кілька моргів поля й почала клеїти якусь хатчину.

Над мочаром, недалеко попівства, був лужок. Він був засаджений і викоханий мамою Галі. Як лише прийшли до Березівки, вона казала єго засадити і сама пильно доглядала.

Сего ж року був він уже такий, що лиш рубати, але вона знала, що вже їй не вільно єго діткнутися. А тут щораз було щось потрібне до нового домівства.

В лузі стояли два чи три берестки, на матеріал пущені, що. тепер якраз були би придалися. «Всі знають, — думала собі, — що той лужок її діло, знають, як вона коло него заходилася, як єго доглядала. Були ж би люди такі злі, аби їй тепер в такім нещастю заборонили тих кілька патиків? Вони так плакали на похороні її чоловіка, такі були податливі за єго житя!..»

А все-таки вона боялася післати слуги зрубати берестки і для більшої певності і поваги післала паламаря. Паламар був добрий чоловік, з’їв не один колачик із її рук, чому б не пішов?

Але він, як пішов, так іще борше вернувся.

— Люди не позволяють, — каже.

— Котрі люде?

— От-таки сусід Іван та й Петро, та ще закликали Николу…

Вона хопила на голову якусь хустину та й справилася просто в лужок, а мала Галя побігла за нею.

В лузі, коло надломленого берестка, стояло вже чотири чоловіки. Бідній, видко, не стало відваги, бо пристанула, і коли завважала, що її не спостерегли, вона обернулася і скоро, другою дорогою через город, верталася назад до хати.

Галя ішла наперед вузенькою стежкою помежи садовину. З одної яблінки упало біленьке, як папір, яблучко і скотилося їй під ноги. Дитина підняла яблучко, оглянула єго і хотіла надкусити. Але мати вирвала їй єго з рук і кинула далеко від себе.

— Не твоє, — сказала вона через затиснені зуби. — Не твоє, дитинко, — додала вона м’якше і розплакалася. — Не твоє, хоть то праця твоєї рідної матері, хоть тоту ябліночку я садила, підливала власною рукою, обирала з черв’яків, так само як на долині берестки. При нім мала я право ужиткувати мою питому працю, а тепер вже пропало. Тепер кажуть: «Не руш того, то не твоє! То все належало до твого чоловіка, а не до тебе. Він працював для світа і світ єму платив, а ти як нахлібник жила при чоловіці, хоть, може, два рази тілько працювала, що він. Будь же рада, коли що захопила за житя тайком зі стола добродія, бо вже тепер ніхто тебе не поспитає: маєш ти з чого жити чи ні?..»

Галя дивилася на матір великими очима, хоть нічого не розуміла; вірна дитиняча пам’ять задержала тоті слова дотепер.

Мати Галі, прийшовши до хати, отерла сльози, здоймила хустину з голови й пішла на другий бік до адміністратора. Вона пішла єго просити, аби він пішов до тих людей: казала, що сама хотіла до них іти, але побачила там Івана Рябоока, а той все щось мав з її чоловіком, — то вона боялася, аби її яким прикрим словом не обидив. Але адміністратор скривився. «То все добре, — бормотів він, — але я адміністратор, я не можу в такі справи мішатися й людей собі наражувати…»

Восени зачали переноситися до своєї хати. Смутні то були переносини, а ще смутніше було дивитися на камінне лице вдовиці, на котрім як би застиг увесь біль її душі.

Невесело було в маленькій хатині. Мати все була зайнята домашніми справами; Славко був у школах, а до Галі і наймолодшого хлопця цриходив сільський учитель учити.