Дух часу - Наталя Кобринська

На дротах лишилося лише кілька ключок. Нитка випружилася, Шумінська зв’язала послідню ключку, і нитка урвалася.

Усему на світі приходить конець.

Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Шастя-долі дати.

А без долі біле личко —

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,

Рве всякий по волі.

Шевченко

Місяць поволі виходив із-за гори і ярко освітив село Березівку.

Село лежало в долині, на похилій рівнині, через котру перебігав невеличкий, місцями тихий, місцями рвучий потік. По обох боках потока порозкладалися низенькі, курні, соломою криті мужицькі хати, звернені до него своїми білими стінами і огороджені плотом з вербового прутя. Плоти були по більшій часті з нерівного кіля, помежи котрі мішалися не раз грубі головаті верби. Коло кождої хати стояла десь збоку причіплена якась шіпка, кошничка або хлівець, і сям-там зеленіли густі, збиті в купу садки.

Від полудня перед вікнами знімалися три горби, як ті в народній пісні три сиві зозулі, а за ними тяглася густа хаща.

На однім із тих горбів стояло з добрими господарськими будинками попівство, на другім церков, а на третім, найвищім, обкопанім грубим валом, з-помежи дерев і корчів видко було хрести і хрестики, то більші, то менші, то ще біленькі — недавно прибулі гості. А понад ними всіма знімався високий дубовий хрест із широко розпростертими раменами, немов підносив руки до неба і просив о супокій для тих, що коло него лежали.

З одної в ряді хати, яка лише тим ріжнилася від своїх товаришок, що білілася над усі, якби перебрана[3] на яке свято, коли другі лишилися в буденнім убраню, тихенько відчинилися двері. Вийшла молода, висока жіноча постать і стала перед порогом. Її бліде лице видалося ще блідіше при блідо дрожачім світлі місяця, а великі чорні очі дивилися якось сумно перед себе. Вона пройшла, як тінь, поперед вікна і сіла на лавочку під старою грушею та й спустила безсильно руки.

Навкруги ставало щораз тихіше, лише здалека перегавкувалися собаки, лилики тихим летом шарили в повітрю, і десь закричав пугач, або часом затріщав пліт і жвавий парубчак, що йшов до своєї любки, заспівав:

Дівчина глянула доокола. Місяць чарівним блеском мрів зо дна води; бляшана баня церкви сіяла якби золотом, а довга тінь хреста ломилася на корчах і падала на дорогу.

— О боже! — прошептала дівчина, гірко зітхнувши. — Який усюди супокій, яка тишина, а тут у моїм біднім серці така буря, така безодня темна, туга незмірима!..

Хоть то була пізня година, а на попівстві ще світилося: видно, були гості і аж тепер від’їздили, бо задудніло на подвір’ю від кінських копит і коліс візка, а туркіт іще довго чути було по дорозі.

По часі скрипнула брама і світло почало погасати, — лише в однім віконці блискотіло воно довше, але за хвильку і там погасло.

Той кутик з одним вікном наша блідолиця дівчина знала над усі. Вона там прожила своє дитинство, свої перші дні житя. Там, може би, була і дотепер, якби люта смерть не взяла була їй батька і не кинула бідних сиріт на іграшку долі.

А сталося то так нагло, так ненадійно! Ще звечора поукладала їх мати, як звичайно, спати. По півночі збудив її страшний, тривожний крик, а коли вона схопилася й побігла до хати, де спали родичі, батько вже не жив, а маму відтирали зомлілу.

По похороні, коли вже всі чужі і свої роз’їхалися, вона, Галя, старша її сестра Оля, два брати і двоє маленьких на руках старої Анни близнят збилися в один кутик в тім від кухні покоїку.

— Діти мої, діти мої, що я з вами зроблю? — заголосила мати, ухопившись обома руками за голову.

Заплакані діти припали до неї, і по хаті рознісся оден із п’ятеро грудей плач. Близнята і собі заплакали, а старій Анні сльози градом бігли по лиці.

— Успокійтеся, мамо, — почав найстарший син, Славко. — Я вже немалий, нарік іду до п’ятої класи; я буду вчитися, буду старатися…

— Підеш до школи! Будеш учитися! А хто буде далі на тебе давати? — спитала мати. — Все пропало, все!

І знову спазматичний плач затиснув усі горла.

— Я буду діти вчити. Попрошу директора, катехита, аби мені дали добру лекцію… — шептав несміливо хлопчина.

— Жебрати, жебрати будеш! — застогнала знов нещасна і закрила лице руками. Славко замовк, і ніхто не смів сказати більше слова. А мати почала ходити по хаті великими кроками.

— Кілько ще до вакацій? — запитала вона по хвилі.

— Два місяці…

— Два місяці! — повторила вона спокійно та ще скорше стала ходити по хаті.

Але другого дня вона все-таки виряджала сина вже до