Зелені мартенси - Іоанна Ягелло

їде на протилежний кінець міста, і тоді вона образилася, а він сказав, що ситий по горло її забаганками, і хай віддасть комп’ютер у ремонт, якщо не може почекати до вечора, а тоді вона йому заявила, що через нього не зробить жодної кар’єри… Бо Марта намагається зробити кар’єру фотомоделі або моделі, але це непросто, враховуючи, що вона для цього вже застара. І сердиться на тата, що він нічого не може їй влаштувати, тому тепер вона вирішила взяти справу у свої руки.

Я дуже міцно поцілувала тата, коли він виходив, щоб йому стало краще, а Марта дивно глянула на мене, так, наче я їй ворог. Але я розумію, вона зла, бо не може знайти собі жодного заняття, принаймні такого, яке їй цікаве. З іншого боку, вона мала б радіти, що вона з татом, і взагалі не мусить працювати, має, що їсти й дах над головою. Я, наприклад, цьому тішуся. Коли бачу в новинах стільки біженців, моя б воля — усіх би запросила додому.

Йду в бік школи й бачу однокласниць. Вони збилися в купку й пліткують, так наче зараз не за дві восьма, а невідомо-скільки часу до початку уроку. Я поспішаю, не люблю запізнюватися.

— Агов, товстухо, — чую. — Цікавий костюмчик. На карнавал зібралася?

Вони завжди сміються із двох речей: моєї фігури та одягу. Мені на це начхати, я вдягаюся так, щоб мені було приємно. Я постійна клієнтка місцевих секондів і купую різне шмаття, чим шаленіше — тим краще. Обожнюю довгі спідниці й кольорові светри. Сьогодні на мені свіжа здобич: спідниця в зелені павичі. А до неї яскраво-зелений светрик. На мою думку, чудово пасує до рудого волосся. Дівчата в класі вдягаються зовсім інакше. Носять звужені джинси й футболки із принтами, наче їх усіх з одного конвеєра випустили.

— Лиши її, бач — поспішає. Ще задихатися почне.

Думаю, їм це колись набридне. Від початку навчального року минув лише місяць, тож час ще є. З мене не виходить жертва, бо я замало переймаюся, тому врешті вони дадуть мені спокій. Та все ж це неприємно. Але в житті є речі набагато важливіші й кращі.

Я навіть не реагую, я просто ігнорую зачіпки. І переважно займаюся уроками. І тим, щоб не вмерти. Товстуха — це ще нічого, доки вона вчиться не найгірше. Як мене спитає фізичка чи хімічка, я буду на додачу товстухою-дебілкою, а це вже може бути важче. На кожній перерві я сиджу в класі, якщо нас не виганяють, або в коридорі й зубрю. Та зубрити я можу скільки завгодно — у мене просто немає цього в генах. Коли добра фея роздавала таланти, вона точно позбавила мене вміння засвоювати матеріал з математики, фізики й хімії першого класу гімназії.

Фелікс

Мені важко зізнатися в цьому, але я виглядаю Опту. На кожній перерві виходжу на стадіон. Йду до підмурку, на якому вона сиділа кілька днів тому, але її ніде немає. Вона з’являється аж на шостій перерві.

Я помічаю її здалеку, це руде волосся палахкотить на сонці, немов багаття. Вдаю, що йду туди просто так, щоб бува чого не подумала. І при цьому гадаю, чого мене аж так лякає, аби вона нічого не подумала. А якби так просто сказати, що я її шукав? Чому ми не можемо бути щирими? Я от точно не можу. Від самої думки про це мене стискають лещата страху, великі й важкі.

Я типовий інтроверт. Нещодавно читав у мережі, що, наприклад, такий інтроверт мусить витратити стільки ж часу, щоб перетравити спілкування з кимось, скільки таке спілкування тривало. Або що лише інтроверт здатен сказати, що не може з кимось зустрітися, бо має плани, а думати про те, що в планах — провести вечір із книжкою. Не те, що мене хтось особливо кудись запрошує. Схоже, що з моєю зовнішністю, навіть якби я був найекстравертнішим екстравертом у світі, то й так мої плани на вечір складалися б виключно із читання Толкіна.

Я таки сідаю поруч неї.

— Привіт, — кажу.

Це досить лаконічно, я б хотів сказати їй набагато більше, але в нас напхано стільки культурних умовностей, що це абсолютно виключено.

— Привітики, — відповідає Опта. — Що чувати?

— Таке. Цей день точно не встановить рекорду Гіннеса в категорії найкращий день року.

Розповідаю їй про бабусю.

— Ти дуже її любиш, правда?

Я ніколи про це не думав. Бабуся просто була. Окрім того, я не звик говорити про почуття.

— Мабуть, так, — відповідаю.

— Усе буде гаразд, Феліксе. Її прооперували. Ну, і, на щастя, ти вчасно прокинувся. І вона не опинилася сама. Такі літні люди, якщо живуть самотою, у них узагалі немає шансів. За твоїми словами, це просто доля, що бабуся мешкає зараз із вами, правда? Бо якби ні, у неї могло навіть не вистачити сил викликати швидку.

— Ну, так…

— Йдеш до лікарні після школи?

— Так… Але й удома треба бути, бо… Не знаю, треба щось купити, прибрати, посидіти з Вікою.

— З Вікою?

— Це моя сестра. Четвертий клас молодшої школи. Сама розумієш.

— Так, складний вік. Майже підліток. Як у вас стосунки?

— Хм… Як би це сказати… Мабуть, так, як у твоїх двох котів. Ми різні й намагаємося на заважати одне одному.

— Ти зараз більше потрібен бабусі, ніж Віці. А зрештою, якщо хочеш, можу тобі допомогти.

— Ти?

— А чому ні? Треба допомагати одне одному, для мене це не проблема. Скоро повернеться твоя мама й усе буде добре, а зараз треба якось організуватися.

Мені трохи незручно, але це стимул. У нас по сім уроків. Домовляємося зустрітися під школою.

Йдемо пішки. Це дивне відчуття — так іти з дівчиною. У мене такого ще ніколи не було. Доводиться