Зелені мартенси - Іоанна Ягелло

Я показую їй своїх улюблених відеоблогерів.

Приходить Фелікс.

— Бабусі краще, — повідомляє з порога, а потім очі в нього стають, як блюдця, коли він бачить, який порядок ми навели.

— Ти не мусила…

— Не мусила, але мені хотілося. Людина постійно має щось робити, приносити користь, від сидіння на дупі нічого хорошого не буває. Зрештою, Віка допомагала, помила посуд.

— А Опта зробила мені яєчню, — докидаю.

Мій брат вражено мовчить.

— А тепер хороші новини, — до нього врешті повертається дар мови. — Отже, бабусі краще, температура впала, лікарі налаштовані оптимістично. Вона зраділа журналові, а окрім того сказала, що нагорі є якісь гроші, щоб ми брали, якщо нам не вистачатиме.

— От бачиш? Одна проблема вирішилась, — каже Опта. — Я казала не перейматися занадто, багато питань самі вирішуються, усесвіт нам допомагає. Добре, мені вже час іти, бо майже сьома, мої хвилюватимуться.

І зникає.

А я розумію, що вона мені сподобалася.

Насправді, я не мушу йти. Ні, не так: мушу, але не тому, що хтось там хвилюватиметься. Я написала татові есемес, що після школи зустрічаюся з подругою, цього достатньо. Мабуть, якби мене не було о десятій вечора, він би подзвонив, але доки не пізно, не заважатиме. Сам довго сидить на роботі. А я мушу вертатися, бо завтра контрольна з математики. От і все.

Вирішую принаймні повернутися пішки, це лише три зупинки звідси. Я мушу рухатися, бо справді вже, як пончик. Це ніби й непогано до певного моменту, тим більше, що мені не хочеться бути страшенно худою, але стає несмішно, коли не влазиш у штани.

Йду Пулавською, минаю крамнички й кафешки. Тут є сумермаркет, кілька секондів. Мені кортить зайти, але ні, маю із собою половину кишенькових на місяць, тож є великий ризик щось купити. Я доходжу до фітнес-клубу. Колись тут був кінотеатр «Silver Screen», а за часів ПНР — «Москва». Що ж, тепер можна хіба пострибати. В околицях залишився лише кінотеатр «Ілюзіон», мама водила мене туди іноді на такі старі фільми, на яких смієшся від початку до кінця хоча б із того, як ті люди виглядають і як убрані.

Я сумую за цим. Відколи мама померла, я рідко ходжу до кіно. Є ще одне місце на Пулавській, що асоціюється мені з мамою, це кафе з морозивом, яке там продають, здається, все життя. Я не можу пройти повз, щоб не купити хоч одну кульку, тож заходжу всередину й від думки про морозиво, яке я обожнюю, у мене тече слинка. От лише не можу вирішити, халва чи білий шоколад? День теплий, і на терасі багато людей, вони насолоджуються останніми погідними днями. На календарі вже осінь, але всесвіт чхав на календарі.

Я помічаю їх, коли виходжу. Марта. І якийсь чоловік. Я його не знаю, але це точно не батько. На щастя, вони мене не бачать. П’ють каву й балакають.

«Не будь дурна», — переконую сама себе, адже це ні про що не свідчить, може, це просто її знайомий чи хтось, з ким вона вирішує якісь справи. Доки вони не цілуються, її немає в чому підозрювати. І тут той чоловік кладе руку на руку Марти. І ні, це не невинний жест. Бо другою він відгортає їй пасмо волосся за вухо.

Відчуваю, як калатає моє серце. Бідний тато. Я швидко йду від столиків, щоб вона мене не побачила.

Не знаю, чи дзвонити мамі з приводу цієї квитанції, чи ні. Може, я просто прийняв Оптин підхід: не перейматися завчасу, може, саме якось з’ясується.

Опта. Коли вона була тут, усе здавалося зрозумілішим і кращим. Раптом я відчуваю, як щось наче вкололо всередині, і розумію, що вона щойно пішла, а я вже сумую за нею.

Найдивніше, що вона, здається, якось знайшла спільну мову з Вікою, а мені це абсолютно не вдається. Віка пішла до себе й учить уроки, у домі завдяки Опті прибрано, а я поняття не маю, чим себе зайняти, тож заходжу в Інтернет, сам не знаю, нащо. Може, пошукаю щось про лічильники й електроенергію.

Наступні три дні тягнуться, наче жуйка, бо Опти немає в школі, вона застудилася й лежить у ліжку. Я хотів провідати її, але вона сказала, що не любить, коли хтось бачить її хворою.

— Терпіти не можу хворіти, — пояснює вона. — Я тоді така сумна, що навіть як гляну на себе в дзеркалі, мені стає погано. Негарно змушувати когось дивитися на таке. Я справді не хочу, щоб ти бачив мене в такому стані!

А я б хотів одного: сказати їй, що навіть якби вона була схожа на Лохнеське чудовисько й мала б найчорнішу хандру, чорну, як чорна діра, то я б і так хотів її побачити. Але, звичайно, я цього не скажу, швидше вмру.

На щастя, у мене стільки обов’язків, що часу на думки лишається небагато. Люди навіть не уявляють, скільки в хаті роботи. Бабуся робила все, а раніше мама, і ніхто, звичайно, цього не помічав. Наприклад, прання: як так стається, що через кілька днів кошик знову повний? Мене дико бісить, як Віка безладно розкидає свої речі. Колись я теж так робив, зараз уже ні. Ну, що ж, як ніхто за тобою не прибирає, це трохи приводить до тями. Пральна машина ніби сама пере, але білизну треба спочатку завантажити, потім розвісити та ще й поскладати. Я готую Віці сніданки й вечері, сам міг би з’їсти булочку, мені байдуже, але вона дитина, тож я стараюся. Продукти купую. І навіть унітаз помив, бо він виглядав, як у якійсь патологічній