Зелені мартенси - Іоанна Ягелло

Ну, мабуть, що ні, бо про це я теж небагато знаю, зрештою, у мене навіть гарного товариша немає. Та з моїх спостережень випливає, що це два різні світи. Бо коли я був у сестриному віці, то в моєму класі ще не існувало поділу на качків і ботанів. Тоді в мене були друзі, і все здавалося набагато простішим. Те, що розповідає мені Віка, просто на голову не налазить. Наприклад, нині хтось може бути твоєю найкращою подругою, а назавтра так тебе обмовлятиме, що на тобі й сухої нитки не залишиться.

— Віко, пригости подружок соком, у шафці є печиво, — кажу.

Печиво, щоправда, купувалося сто років тому, але ж воно, мабуть, не псується?

— То я вас, певне, залишу, — продовжую, — і піду провідати бабусю.

— А як бабуся почувається? — питається одна з Орлиць.

— Уже краще, — відповідаю з усмішкою. — Ну, то я повернуся годинки через дві, га?

— А хтось із дорослих буде? — питає ота чорненька. Вона виглядає, наче Мелані Б., Scary Spice, і її точно можна злякатися. Здається, що коли вона отримувала дарунки від фей, то всі принесли торбинки — ба! цілі мішки — самовпевненості. — Бо моя мама питала, чи будуть дорослі.

— Наталко…

— Я Зуза.

Віка показує мені щось на мигах, але я не розумію, про що їй ідеться.

— Зузю… Так-от, Зузю, боюся, що в нашій ситуації це нелегко. Батьки поїхали.

— Ага. А куди?

Здається мені, що з неї виросте журналістка чи завзятий слідчий.

— Дайте спокій, яка різниця, — сердиться Віка.

— Є різниця, — підключається друга, явно Бейбі Спайс, біляве янголятко із чорною, гнилою душею.

— Наша мама в Німеччині, а тато… Ну, що ж, десь та є. Віка вам не казала? Мама повертається завтра, якщо захочете з нею привітатися — будь ласка.

Не знаю чому, але ці дівки мене шалено нервують. Тому я такий уїдливий. Сам себе не впізнаю.

— Але як так? То ви так самі живете?

— Не самі, а з бабусею. А бабуся, як ви знаєте, в лікарні, де я саме збираюся її перевідати, якщо ви, звичайно, дасте мені вийти.

І виходжу, навіть не глянувши на них. Одразу помітно, що це якісь розпещені панянки, нащо Віка з ними дружить?

Я вибігаю на вулицю, мені насправді байдуже, що вони сказали батькам, чи буде хтось дорослий, чи ні, зрештою, їх ніхто не запрошував, а Віку я цього тижня лишав саму на дві години й біг до бабусі, навіть увечері, до того ж, сестра вже не маленька.

Коли я повертаюся, Віка сама не своя. Ні, йдеться не про те, що вона змінилася. Вона часто буває похмура, насуплена чи ображена. Але зараз сестра виглядає, як десяток таких похмурих, насуплених і ображених Вік в одному маленькому тільці. Вона просто розлючена. Виявляється, подружки обізвали її брехухою, бо вона нічого їм не сказала, ані що мама виїхала, ані про батька, а потім кинули її отак і пішли. Ні, ну я від початку знав, що це малі моральні потвори, про що й кажу, сміючись, Віці, але їй явно не до сміху, бо вона починає плакати.

— Ніхто зі мною тепер не дружитиме!

— У крайньому випадку я з тобою дружитиму! Заспокойся, такі подруги — не подруги!

— Тобі легко казати! Мабуть, це тому ти не маєш жодного приятеля, жодного хорошого друга. Правда?

— Як це — я не маю друга? — кажу швидше, ніж встигаю подумати. — Адже в мене є Опта.

— Ну, але ж вона не друг. Вона дівчина.

— Дівчина теж може бути другом.

— Хіба? То чому вона жодного разу не прийшла на цьому тижні? — у Вічиному голосі вчувається дивний смуток.

— Віко, вгамуйся. В Опти грип чи щось схоже, так чи сяк, вона лежить у ліжку й не ходить по гостях. А за цих своїх подружок ти мені ще подякуєш, от побачиш!

У суботу ми прокидаємося й від ранку радіємо поверненню мами. Вона має приїхати десь опівдні, потім ми разом підемо до бабусі. Цього разу Віка навіть допомагає мені прибрати вдома, мабуть, тому, щоб потім сказати мамі, що не чекала, склавши руки.

— Невже ці черевики мусять стояти в коридорі? — чую, щойно мама заходить. Це таке нове «Добрий день», якщо хтось сумнівається.

— Мамо! — вигукує Віка, вилітає зі своєї кімнати й кидається їй на шию. І аж тоді мама всміхається. Я теж хочу, щоб вона пригорнула мене, як Віку, але мама ніколи так не робить. І зовсім не тому, що я хлопець.

— Ти голодна? — питаюся. — Я зробив відбивні.

Вона посміхається.

— Бачу, моя відсутність добре вплинула на тебе. Принаймні готувати трохи навчився.

Не знаю, може, я втомлений і вразливий, але якось… хочеться, щоб вона більше похвалила мене за все це. Я йду до кухні й ставлю сковорідку на вогонь, кладу на неї три відбивні, на іншу — варену картоплю. Ззаду чується:

— Ви навіть непогано даєте собі раду.

— Я допомагала прибирати, — хвалиться Віка, а мама знову її цілує.

«Звісно, — думаю, — сьогодні. Цікаво, хто прибирав увесь тиждень». Усе раптом стає настільки передбачуваним, що в мене виникає враження дежавю. Завжди те саме. Віка в житті не пропаде.

— А ти казав мамі про ту квитанцію? — питає Віка за обідом.

— Про яку квитанцію? — мама, звичайно, злякалася, дорослі бояться рахунків, як скажених собак.

— Зараз, Віко, хай мама поїсть спокійно з дороги.

Моя сестра просто не вміє тримати язика за зубами. От і все, відбивна відсунута на бік, хоч я справді доклав багато зусиль, мама просить негайно показати квитанцію, і, звісно, ледь не падає зі стільця, побачивши, що там.

— Але ж