Зелені мартенси - Іоанна Ягелло

я її не слухаю й збігаю донизу. Який там номер? Господи. Швидку шукаю в Інтернеті. Виявляється, викликати її не так просто. «А де саме болить?» «Який біль?» «Не знаю, — відповідаю, мене це реально бісить. — Бабусі дуже погано, вона ледве говорить».

Вони таки обіцяють приїхати. Чекаю — і це очікування страшенно тягнеться. Раптом чую лопотіння босих ніг по підлозі. Віка прокинулася.

— Бабусі погано. Я викликав швидку, — кажу.

Віка широко розплющує очі, вона в шоці.

— Ти був у неї нагорі? — питається.

Ні, звичайно, я телепат і здогадався, що бабуся захворіла.

— Так. У неї живіт болить. Дуже сильно.

— Ой. І що тепер? Що ми робитимемо? — Віка починає плакати. Раптом вона перестає бути бунтівною Орлицею й знову стає просто наляканою дитиною.

— Не турбуйся, зараз приїде лікар і потурбується про неї.

Чекаємо.

— Може, піднімешся нагору, а я тут почекаю на них? — пропоную.

Вона боїться.

— Мені страшно, — шепоче. — Я не хочу лишатися з бабусею сама. А раптом щось станеться?

— Гаразд. То я піду до неї на хвилинку, а ти чекай тут біля домофону, добре?

Вона киває. А я… я теж боюся. Але йду.

Ще на східцях відчуваю якийсь сморід, чорт, бабусю, здається, знудило. На щастя, вона змогла перехилитися й не обблювала себе й постіль, а лише підлогу коло ліжка. Я шукаю поглядом якусь ганчірку, але де я її візьму? Іду до ванної, виймаю із прання старий рушник, беру тазик з водою. І другий рушник, сухий. І туалетний папір. Бідна бабуся. Чую, як дзвонять у двері, мабуть, це санітари. Я встигаю прибрати, перш ніж вони піднімаються. Виходжу, щоб вони могли оглянути бабусю.

— Ми забираємо її, — каже незабаром один із них.

— Що з нею? — цікавлюся з острахом. Віка теж піднялася, приклеїлася ззаду до моєї спини й перелякано тремтить.

— Ще не відомо. Є хтось із дорослих?

— Ну, бабуся доросла.

— Ви мешкаєте самі з бабусею?

— Ні, мама є, але її немає, тобто вона поїхала на кілька днів.

Він суворо дивиться на мене.

— Мама вранці повернеться, ми вже їй повідомили, — брешу.

— Бо в цій ситуації… Не знаю, чи ви можете лишитися самі. А є хтось із родичів?

— Я можу подзвонити татові, якщо треба.

Це неправда. Зрозуміло, що я не дзвонитиму батькові.

— Не якщо треба, а обов’язково. Бабуся точно не повернеться швидше, ніж через кілька днів… Є підозра на… — він не договорює, а я нервово ковтаю слину. Мабуть, це помітно, бо він поплескує мене по плечу. — Нема чого хвилюватися заздалегідь, ми вчасно встигли. Дізнайтеся вранці в лікарні на Волоській, що далі.

— Добре… Але якби щось сталося, ви подзвоните мені? — знову глитаю. Пишу на аркушику номер телефону.

— І мамин номер, будь ласка, — каже він.

А мені хочеться, аби вони врешті зайнялися бабусею, яка весь час стогне, і припинили нас допитувати.

Ми з Вікою лишаємося самі.

— Ти справді дзвонив мамі?

— Ні, зараз глупа ніч. Мама встає на світанку до цього хворого чоловіка. Вранці їй подзвонимо.

— Вона два дні вже не дзвонила взагалі! Чому?

— Поняття не маю. Мабуть, дуже зайнята. Лягай уже спати.

— Подзвони їй, — просить Віка.

— Подзвоню, звісно, — піддаюся я. Насправді мені теж потрібна підтримка.

Дзвоню. Але ніхто не відповідає. Наскільки я знаю маму, її телефон лежить десь у сумочці. Навряд вона почує його уві сні.

— Подзвониш татові?

— Ні.

— Тоді я йому подзвоню! — Віка починає плакати.

— Але навіщо? Четверта ранку, Віко. Лягай.

— А тепер точно не засну.

Мені хочеться спати, я змучений. Але я її розумію.

І не залишу так.

— Заварю тобі чаю, — зітхаю я.

— Пішли на балкон? Посидіти.

Ми мешкаємо в старому одноповерховому будиночку. У бабусиній кімнаті є невеликий балкончик.

Ніч прохолодна.

— Візьмемо пледи. Будь ласка.

— Ок. Тільки чаю зроблю.

Я ставлю на балконі пару стільців. Віка приносить пледи. Ми сидимо й п’ємо чай, дивлячись на темне подвір’я.

— Гадаєш, вона помре?

— Та ні, ну що ти! — гарячково заперечую я, бо що сказати молодшій сестрі? Що як не зараз, то колись? — Може, у неї апендицит абощо. Не хвилюйся, головне, що вона в надійних руках.

— Чому ти сказав, що мама вранці повернеться?

— Бо… Не знаю. Але я подумав, якщо сказати, що вона далеко, то нас одразу відправлять до дитбудинку чи чогось такого. Бо, розумієш, ми нібито замалі, щоб мешкати самим. Але ж мама повернеться, щойно дізнається. Це точно. А вранці… якщо хочеш, подзвониш татові.

Хоч би його мобільний ще був дійсний. Ми майже рік не спілкувалися. Востаннє він дзвонив на Вічин день народження.

Ночі вже справді холодні, зараз початок жовтня. Повірити не можу, що літо було страшенно спекотне, і всі мріяли про такі ночі. Віка щільніше загортається в плед. Небо надивовижу густо всіяне зірками. Я дивлюся на золоті крапочки й думаю, чи я б щось відчув, якби бабуся померла. Десь я читав, що люди часто відчувають, коли близьким загрожує щось погане. Тому я не дуже хвилююся.

Віка врешті засинає під пледом, тож я сиджу й ще із чверть години це все обмірковую, а тоді піднімаю її обережно й тягну до ліжка. Моя сестра спить міцно, коли вже засне — її ніщо не розбудить, навіть, якщо її підняти. Я завжди жартую, що хтось міг би вкрасти її уві сні.