Зелені мартенси - Іоанна Ягелло

Мене будить дзвінок. Мама. На щастя, бо перша думка була, що це з лікарні. А з лікарні з хорошими новинами не дзвонять.

— Що сталося? Чому ти дзвонив серед ночі?

Я розповідаю про бабусю й лікарню.

— Господи. Як вона?

— Не знаю, мамо, ти повинна подзвонити їм.

Вона дуже розгублена, я й не дивуюся.

— Знайди мені в Інтернеті номер.

Другою рукою я набираю на комп’ютері, що не вимикається ні вдень, ні вночі, назву лікарні й диктую їй номер.

— Ти вже знайшов?

— Ну, так. Зрештою, у тебе в хаті живе справжній звір Інтернету. Intemetus domesticus.

— Припини, — перебиває мама.

Це несправедливо, вона не мала б мене сварити. Вона повинна бути тут.

— Коли ти повертаєшся?

— Не знаю, — каже. — Зараз зателефоную до лікарні й передзвоню тобі, гаразд?

— Окі.

Моє сподівання, що дізнавшись про бабусю, мама одразу сяде в Кемпені на перший потяг до Крефельда, а там пересяде на автобус і приїде, виявилося абсолютно нереальним. Я чекаю на дзвінок, застигнувши, як воскова фігура Мадам Тюссо. Хапаю слухавку.

— Її вночі прооперували. На щастя. Все пройшло добре. Це був перитоніт. Бабусі доведеться побути якийсь час у лікарні. Тобі потрібно привезти їй речі, піжаму, зубну щітку, пасту, всяке таке.

— Мені? Але ж ти повернешся?

Відчуваю, що от-от розплачуся.

— Розумієш, це не так просто, я ж не можу отак кинути пана Ганса. Мені спочатку потрібно переговорити з відповідними особами… Вони мусять знайти йому доглядальницю на заміну. Це стара хвора людина.

Я не витримую.

— Бабуся теж стара хвора людина! Тобі важливіше піклуватися про якогось діда, ніж про власну матір!

— Феліксе, припини. Мушу закінчувати, у мене мало хвилин. Я куплю новий пакет і передзвоню, добре?

— Чекай! — у моєму голосі, певно, чути відчай, бо мама не кладе слухавку. — Мені не йти до школи?

— Чому ж ні?

— А лікарня?

— А, лікарня. Візьми речі, розбуди Віку й одразу їдь, прийдеш на другий урок, якщо затримаєшся. Не можна занехаювати навчання, Феліксе.

«А тобі не можна занехаювати нас», — думаю, але нічого не кажу.

— Ну, то тримайся, — додає вона насамкінець і роз’єднується.

Шоста. Зазвичай уранці я страждаю на те, що називаю синдромом поганого ранку. Симптоми: очі затуманені, трохи закислі, напівсліпі, рот постійно роззявлений і позіхає, відсутня координація руху кінцівок, неможливість зосередитись. Минається після першого уроку, хіба що перші два — математика, тоді проходить після другого або тримається до кінця дня. Зараз, на диво, я не помічаю в себе жодного симптому.

Стаю під душ, чищу зуби, із прикрістю з’ясовую, що паста закінчується: Віка вже встигла надрізати край, щітку треба вставити в отвір і вимазувати, доки в тюбику зовсім нічого не лишиться. Чого-чого, а економити мама нас навчила. Швидко вдягаюся. На щастя, мені не доводиться довго гадати, що вбрати. Натягаю джинси, до них одну з безсмертних чорних футболок. Футболка пожмакана, тож я розтягую її на всі боки, щоб трохи розгладити. Не знаю, чи мене взагалі пустять до тієї лікарні.

Чверть по шостій. Забиваю до Вікіпедії «перитоніт».

Перитоніт (лат. peritonitis) — запальний процес у черевній порожнині, спричинений найчастіше бактеріальною інфекцією (унаслідок перфорації органів травлення й розповсюдження бактерійної флори), хоч іноді запалення можуть викликати хімічні фактори (наприклад, кров, жовч, сеча, шлунковий чи підшлунковий сік). Може виникати як післяопераційне ускладнення при видаленні апендициту, оперативному лікуванні виразки шлунку чи дванадцятипалої кишки тощо. Перитоніт дуже небезпечний і завжди вимагає стаціонарного лікування, оскільки становить безпосередню загрозу для життя хворого.

Безпосередня загроза для життя хворого. Холону. Закладаюся, що в літніх людей ця загроза вища. Мене починає трусити, але я вирішую якось взяти себе в руки й розбудити Віку. Треба якомога скоріше їхати до лікарні, у бабусі ж там і справді нічого немає.

Я вписую адресу на сторінці пошуку маршрутів, на щастя, це недалеко.

Пакую у великий жовтий пакет із супермаркету рушник і мою косметичку, до якої складаю речі з бабусиної ванної. Я не розуміюся на цьому, мені навіть спадає на думку, чи не попросити Віку допомогти, але вона саме страждає на синдром поганого ранку. Піжама. Де в бабусі може бути піжама? У шафі знаходжу щось схоже на нічну сорочку, білу в дрібні квіточки.

— Поснідай пластівцями, — кажу Віці. — Даси собі раду. Мені треба йти.

Беру шкільний рюкзак, щоб уже не вертатися додому, і виходжу.

Будинок лікарні виглядає досить суворо й більше схожий на якийсь бездушний військовий штаб. Швидко підраховую: приблизно сотня вікон, принаймні із цього боку, то скільки пацієнтів? Тисяча? Не сумніваюся, що тут щодня хтось помирає.

Зрозуміло, що всередині я тут-таки гублюся. Жодні знання, отримані протягом семи років освіти, не допомагають зорієнтуватися, як знайти бабусю. У якому відділенні вона взагалі лежить? Я знаходжу реєстратуру і врешті з’ясовую, що мені потрібно в інше крило. Ніби треба пройти переходом, хоч я не розумію, де саме. Знову гублюся і, здається, сідаю не в той ліфт, бо опиняюся в гінекології, тут бабусю я навряд чи знайду. Врешті якийсь лікар, високий, як тичка, що пружинить із кожним кроком у своїх темно-синіх кроксах, зглянувся на мене й провів просто під двері відділення.

Може, мій вигляд і не додає популярності серед однолітків, але, на щастя, дорослі мене обожнюють. Я невисокий хлопчина в окулярах, з милою посмішкою, і давно помітив, що це улюблений типаж у покоління моїх батьків. Звісно, у мене щодо цього власна теорія: люди загалом бояться старшокласників-качків. Слабаки безпечні. Адже такий чемний хлопець, як я, нікому смітника на голову не надягне.

Якусь мить я стою під відділенням, врешті натискаю кнопку дзвінка й приклеюю на лице усмішку номер