Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

РОЗДІЛУ

Швидко смеркло, і тропічна ніч упала на «Еренджі». Суденце то погойдувалось на місці в часини штилю, то кренилось і рвалося вперед під ударами шквалів понад завітряним узбережжям людожерського острова Малейти. Перепона на шляху пасату спричинювала мінливу погоду, і куховарити в камбузі на відкритій палубі стало чистою мукою, а чорношкірі пасажири, не мавши чим накритись від дощу, втікали в трюм.

Першу вахту, від восьмої години до дванадцятої, мав стояти помічник, і капітан Ван-Горн, що його шквал із рясним сікучим дощем загнав спати в каютку, взяв і Джеррі із собою. Джеррі, зморений усіма пригодами найнеспокійнішого дня в його житті, й уві сні гарчав та молов лапами, і Вам-Горн, укрутивши ґніт у лампі, востаннє глянув на нього й промурмотів:

— Це дике собача, Джеррі. Бери його! Завдай йому! Покачай його як слід!

Незабаром дощ, зовсім прибивши вітер, ущух, і каютка обернулась на парку, задушну піч. Капітан, у наскрізь промоклій від поту сорочці й стегенній пов’язці, підвівся, взяв під пахву укривало й подушку і подався на палубу. А Джеррі спав так міцно, що нічого того не чув.

35

2*

Прокинувся він лише тоді, коли здоровезний тридюймовий тарган ущипнув його за ніжну голу шкіру між пальцями. Дригнувши тією лапою, Джеррі розплющив очі й утупив їх у таргана, що не втікав прожогом, а неквапно, з гідністю відбіг до інших тарганів, яких на підлозі було ціле військо. Джеррі ще ніколи не бачив стількох тарганів відразу і таких величезних. Усі вони були однакові завбільшки й шмигали всюди. Довгими вервечками вони вилазили з щілин у стінах і спускались додолу, до своїх товаришів.

Це було неподобство. Принаймні Джеррі вважав, що такого не можна терпіти. Містер Гегін, Дербі й Боб ніколи не терпіли тарганів, а їхні правила були правилами й для нього. Тарган — одвічний ворог у тропіках. Джеррі стрибнув на найближчого, щоб розтоптати його. Однак комаха зробила таке, чого він не сподівався від таргана. Вона знялась у повітря на сильних крилах, мов птах. І, немов то був сигнал, уся тарганяча армія знялася в повітря й закружляла по каюті, наповнивши її гудінням.

Джеррі атакував крилате військо: він стрибав угору, хапав летючу нечисть зубами, пробував збивати її лапами. Іноді йому щастило знищити котрого; і бій не припинявся, поки таргани, мов на другий сигнал, поховались у шпарини, лишивши бойовище за ним.

Ураз у нього блиснула нова думка: а де ж це Шкіпер? Джеррі знав, що в каютці його нема, проте зіп’явсь на задні лапи й зазирнув у невисоку койку. Чуткі його ніздрі аж затремтіли з насолоди, коли він вдихнув запах Шкіпера, що тільки недавно був тут. І обрубок хвоста теж заметлявся з радості.

«Але де ж сам Шкіпер?» Та думка зринула в нього в голові так виразно, як би й у людському мозку. І так само за думкою настала дія. Двері були розчинені й закріплені гачком, і Джеррі вибіг у трюм, де з півсотні тубільців хропли, і зітхали, і химерно стогнали крізь сон. Вони геть забили довгі ряди койок і звідусіль укривали собою підлогу, так що Джеррі мусив ступати по їхніх голих ногах. А поблизу ж не було жодного білого бога, щоб його оборонити. Джеррі те знав, однак не боявся.

Упевнившися, що Шкіпера нема й у трюмі, Джеррі вже зібрався дертись нагору небезпечним, крутим, майже як драбина, трапом, коли ще згадав комору на кормі. Він збігав туди й обнюхав сонну дівчину-тубілку, що вірила, ніби Ван-Горн з’їсть її, коли зуміє відгодувати.

Вернувшися з корми до трапа, Джеррі звів очі вгору й трохи почекав: він мав надію, що згори прийде Шкіпер і винесе його на палубу. Він-бо знав, що Шкіпер вийшов тим шляхом, і знав з двох причин. Раз — що це був єдиний шлях, яким можна вийти, а по-друге — так підказував Джеррі його нюх. Перша спроба видертися трапом нагору почалась успішно. Він минув уже третину трапу, аж раптом «Еренджі» різко гойднулася на хвилі. Джеррі зірвався й упав униз. Кілька тубільців прокинулися й стежили за ним, лаштуючи собі жуйку з бетелевого горіха та вапна, вгорнених у зелений листок.

Двічі Джеррі зривався з перших щаблів, і ще кілька тубільців, розбуджені товаришами, посідали та з великою втіхою спостерігали його марні зусилля. За четвертим разом він полетів аж із середини трапа й гепнувся боком. Тубільці тихенько засміялись і загомоніли невдоволеними голосами, схожими на джерготіння якихось величезних птахів. Джеррі схопився, наїжачив шерсть на хребті й загарчав, виказуючи безмірну зневагу до цих нижчих двоногих створінь, що з’являлися й зникали, покірні волі великих білошкірих двоногих богів — таких, як Шкіпер та містер Гегін.

Падіння не збентежило його: він знов подерся нагору. Хитавиця якраз уляглась на хвильку, і це дало йому змогу добратись до верху трапа й перекинути передні лапи через високий бортик люка. У ту мить надбігла нова велика хвиля, однак він удержався, зачепившись за бортик зігнутими лапами, а тоді видряпався на палубу.

Посередині судна, біля світлового люка, сиділо кілька тубільців. Принюхавшись до них, він упізнав матросів «Еренджі» й Лерумі. Цей тихо, погрозливо засичав, і Джеррі враз нашорошився. На кормі, біля штурвала, він знайшов чорношкірого стерничого, а порад стояв помічник — була його вахта. Саме коли помічник покликав щеня й нахилився, щоб його погладити, Джеррі нюхом зачув, що Шкіпер десь близько. Він покрутив хвостом примирливо, ніби перепрошував помічника, тоді відбіг проти вітру й зразу натрапив на Шкіпера, що лежав горілиць, загорнений в укривало по саму шию, і міцно спав.

Насамперед Джеррі доконче мусив радісно обнюхати його й покрутити хвостом. Але Шкіпер не прокидався. Дрібна, мов туман, мжичка примусила Джеррі згорнутись клубочком і втиснутись у кутик між Шкіперовою головою й плечем. Це розбудило Шкіпера, і той ласкаво муркнув: «Джеррі», — а щеня тицьнулось йому в щоку вологим, прохолодним носиком. Шкіпер відразу й заснув знову, але Джеррі не заснув. Він підняв писком край укривала й через Шкіперове плече заліз під нього ввесь. Шкіпер збудився ще раз і сонно поміг йому вмоститись.

Та Джеррі й далі вовтузився, поки заліз Шкіперові під пахву, поклав голову йому на плече, і аж тоді, чмихнувши вдоволено, заснув.

Кілька разів Ван-Горна будили стуки та шелести,