Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

«Та й бридке ж», — так подумав він, зупинивши ту процесію, щоб перебалакати. Худюща від хвороби, вся в сухих лишаях, що називаються «букуа», дівчина мала зв’язані руки й ноги і, немов свиня, звисала з грубої жердини, що лежала на плечах носіїв, які збирались нею пообідати. Не мавши ніякої надії на пощаду, вона не кричала, не просила рятунку, хоч у її широко розплющених очах горів несамовитий жах.

Каліченим південноморським жаргоном носії пояснили капітанові, що великого апетиту в них вона не викликає і що вони збираються посадити її по шию в текучу воду Салабулі, спершу повиламувавши їй суглоби та поперебивавши грубі кістки в руках і ногах. То був не релігійний обряд, щоб уласкавити жорстоких лісових богів. То була просто кулінарна процедура. Живе м’ясо, оброблене так, стає ніжне й смачне, а ця дівчина, підкреслили вони, вельми потребує такого поліпшення. Два дні у воді, сказали вони капітанові, зроблять своє діло. А потім вони її вб’ють, розпалять вогнище й запросять на учту найближчих друзів.

Капітан Ван-Горн проторгувався з ними півгодини, доводячи на всякі лади, що дівчина нічого не варта, тоді купив за п’ять доларів жирну свиню й віддав їм за неї. Правда, за свиню він заплатив не грішми, а крамом, роздрібна ціна якого була вдвічі вища від гуртової; отже, насправді дівчина коштувала йому тільки два з половиною долари.

Отоді й почався капітанів клопіт. Він ніяк не міг спекатися дівчини. Занадто добре знавши малейтських тубільців, він не міг залишити її ні в кого на острові. Ватажок Ішікола в Суу пропонував йому за неї п’ять двадцяток зелених кокосових горіхів, а Бау, ватажок одного з лісових племен, на березі в Малу давав за неї дві курки. Одначе старий поганець глузливо вишкірявся, видимо натякаючи на те, що вона занадто худа. Капітанові не пощастило перестріти місіонерський бриг «Західний Хрест», де б її напевне не з’їли, і він мусив тримати дівчину на своїй і так тісній «Еренджі» з надією, що колись таки трапиться нагода передати її місіонерам.

Однак дівчина не почувала до нього вдячності, бо була занадто дурна й нічого не зрозуміла. Вона, продана за жирну свиню, вважала, що смутна її роль на цьому світі не змінилась. Як була вона їжею, так їжею й зосталася. Змінилось тільки призначення — для чийого шлунку. Цей великий білий хазяїн «Еренджі», безперечно з’їсть її, коли вона погладшає доволі. Його наміри були їй очевидні з першого дня, коли він спробував відгодовувати її. Але вона його перехитрувала, твердо постановивши собі їсти лише стільки, аби не вмерти з голоду.

І ось тепер вона, доти проживши все життя в джунглях і ні разу не плававши навіть у човні, без кінця гойдалась на судні по безмежних обширах океану, у нестямному страхові, що не полишав її ні на мить. А кожна нова партія чорношкірих пасажирів жаргоном, поширеним на всій тисячі островів, де існує десять тисяч тубільських говірок, запевняли її, що вона не помиляється. «Чуєш, — казали їй, — далебі, той великий білий пан дуже-дуже скоро кай-кай твоя». Або так: «Великий білий пан кай-кай твоя, його живіт буде дуже-дуже гуляй».

«Кай-кай» скрізь по Південних морях означає «з’їсти». Це знав навіть Джеррі. Слова «з’їсти» в його словнику не було, зате «кай-кай» — було, і воно означало навіть більше, ніж «з’їсти», бо правило й за дієслово, й за іменник.

Але дівчина ніколи не відповідала на глузування тубільців. Вона взагалі весь час мовчала, не озивалась і до капітана Ван-Горна, і той досі навіть не знав, як її звати.

Після того, як Джеррі виявив дівчину в коморі, вже пізно по обіді він знову потрапив на палубу. Коли Шкіпер виніс його нагору крутим трапом і поставив додолу, на щенятко чекала нова несподіванка — земля! Джеррі не побачив її, а почув нюхом. Задер писок угору, повернув його в той бік, звідки вітер приніс новину, і прочитав повітря нюхом так, як людина очима читає газету: солоні запахи морського берега, твані мангрових боліт у час відпливу, і міцний дух тропічної рослинності, і ледь-ледь чутний присмак диму від курних вогнищ.

Пасат, що підігнав «Еренджі» вже під захисток острова Ма-лейти, тепер стихав, і судно загойдалось на крутій хвилі, грюкаючи блоками шкотів та гучно лопотячи вітрилами. Джеррі тільки глузливо позирав на грот, що метлявся над ним. Він знав уже, що ті погрози порожні, але остерігався блоків грот-шкота і обходив погон, а не переступав його.

Капітан Ван-Горн вирішив, поки штиль, почати стрілецькі вправи з командою, заразом щоб і зброя не іржавіла. Саме як він брав з верху світлового люка й роздавав лі-енфілдівські рушниці,

Джеррі раптом нашорошився й рушив далі, скрадаючись. Але й дике собача, що відійшло на три фути від своєї схованки між скриньками, не ловило ґав. Воно наїжачилось і погрозливо загарчало. Гарчання було злісне й хиже, як уся натура собача, прищеплена йому життям. Більшість малих тварин боялися того гарчання, але Джеррі воно не спинило — він уперто скрадався ближче й ближче. І коли дике собача стрибнуло до свого лігва між скриньками, Джеррі стрибнув за ним і лише на кілька дюймів не дістав його зубами.

Накидавши за борт трісок, пляшок, порожніх бляшанок, капітан Ван-Горн звелів вісьмом матросам, що аж трусились до того, стріляти по них. Джеррі теж охопив захват від тієї стрілянини, і він дзвінко, по-щенячому дзявкав. Порожні мідяні гільзи летіли на палубу, а чорношкірі пасажири хапали їх, як велику коштовність, і встромляли, ще гарячі, в дірки у своїх вухах. Бо вуха в усіх тубільців мали різної величини дірки: у найменші можна було встромити гільзу, а в більших висіли череп’яні люльки, стриміли плиточки тютюну й коробки сірників. А в декого в пипках вух були такі великі діри, що їх затикалося різьбленими дерев’яними кружалами дюймів зо три в поперечнику.

Помічник і капітан, що завжди носили на поясі автоматичні пістолети, тепер почали бити з них, вистрілюючи магазин за магазином, а тубільцям аж дух займався з подиву, що воїни стріляють так казково швидко. З матросів стрільці були абиякі, але Ван-Горн, як і всі шкіпери на Соломонових островах, знав, що побережні й лісові тубільці стріляють іще набагато гірше, а тому можна покластись і на таких стрільців, як його матроси, — якщо тільки в скрутну хвилину вони самі не обернуться проти нього.

Боркманового пістолета від самого початку заклинило, і Ван-Горн вичитав помічникові, що він не чистить та не змащує