Камінний господар - Леся Українка
(уставши)
Навiщо сеє лицемiрство, Анно?
Я ж бачив, як ви тiльки що держали сю китицю.
А н н а
Се трапилось випадком.
Д о н Ж у а н
Такi випадки я благословляю!
(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).
А н н а
Я вас прошу, iдiть, лишiть мене!
Д о н Ж у а н
Ви боїтесь мене?
А н н а
Я не повинна приймати вас…
Д о н Ж у а н
Якi слова безсилi!
Колись я не такi од вас чував!
Ох, Анно, Анно, де ж тi вашi гордi колишнi мрiї?
А н н а
Тi дiвочi мрiї - то просто казка.
Д о н Ж у а н
А хiба ж ми з вами не в казцi живемо? На кладовищi, мiж смiхом i слiзьми, вродилась казка, у танцi розцвiла, зросла в розлуцi…
А н н а
I час уже скiнчитись їй.
Д о н Ж у а н
Як саме?
Що вiрний лицар визволить принцесу з камiнної в'язницi, i почнеться не казка вже, а пiсня щастя й волi?
А н н а
(хитає головою)
Хiба не може казка тим скiнчитись, що лицар просто вернеться додому, бо вже запiзно рятувать принцесу?
Д о н Ж у а н
О нi! такого в казцi не буває!
Таке трапляється хiба в життi, та й то в нiкчемному!
А н н а
Менi нiчого од вас не треба. Я вас не прошу нi рятувать мене, нi потiшати.
Я вам не скаржусь нi на що.
Д о н Ж у а н
Ох, Анно, хiба я сам не бачу?..
(Нiжно).
Сiї очi, колись блискучi, гордi, iскрометнi, тепер оправленi в жалобу темну i погасили всi свої вогнi.
Сi руки, що були мов нiжнi квiти, тепера стали мов слонова кiсть, мов руки мученицi… Сяя постать була мов буйна хвиля, а тепера подiбна до тiї карiатиди, що держить на собi тягар камiнний.
(Бере її за руку).
Кохана, скинь же з себе той тягар!
Розбий камiнну одiж!
А н н а
(в знесиллi)
Я не можу… той камiнь… вiн не тiльки пригнiтає, вiн душу кам'янить… се найстрашнiше.
Д о н Ж у а н
Нi, нi! Се тiльки сон, камiнна змора!
Я розбуджу тебе вогнем любовi!
(Вiн пориває Анну в обiйми, вона схиляється йому на плече i проривається риданням).
Ти плачеш? Сiї сльози помсти просять!
Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потiм на сходах чутно важкi, повiльнi кроки командора.
А н н а
Се похода Гонзага! Утiкайте!
Дон Ж у а н
Втiкати? Нi. Тепер я маю змогу йому не уступитися з дороги.
К о м а н д о р
(увiходить i бачить дон Жуана)
Ви? Тут?
Д о н Ж у а н
Я тут, сеньйоре де Мендоза.
Прийшов подякувать за веледушнiсть, колись менi показану. Тепер я рiвня вам. Либонь, се вам вiдомо?
Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою, i вступають в бiй. Донна Анна скрикує.
К о м а н д о р
(оглядаючись на неї)
Я вам наказую мовчати.
Дон Жуан коле його в шию, вiн падає i вмирає.
Д о н Ж у а н
Край!
(Обтирає шпагу плащем командоровим).
А н н а
(до дон Жуана)
Що ви зробили!
Д о н Ж у а н
Що? Я подолав сперечника у чеснiм поєдинку.
А н н а
Сього за поєдинок не признають, - ви будете покаранi за вбивство.
Д о н Ж у а н
Менi се байдуже.
А н н а
Але менi не байдуже, щоб тут мене взивали подвiйною вдовою i по коханцю! i по мужу,
Д о н Ж у а н
Я ж iще не був коханцем вашим.
А н н а
Сеє знаєм ми.
Та хто ж тому повiрить! Я не хочу з iменням зрадницi, з печаттю ганьби зостатися у сiм гнiздi осинiм.
Д о н Ж у а н
Втiкаймо вкупi!
А н н а
Ви ума збулися?
Се значить взяти камiнь у дорогу!
Iдiть вiд мене, бо iнакше зараз я крик здiйму й скажу, що ви хотiли мене збезчестити, зрадецьки вбивши сеньйора де Мендоза.
Д о н Ж у а н
Донно Анно, ви можете сказати се?!
А н н а
(твердо)
Скажу.
Д о н Ж у а н
А що, як я скажу, що ви були коханкою i спiльницею вбивства?
А н н а
Се не по-лицарськи.
Д о н Ж у а н
А ви, сеньйоро, по-якому збираєтесь робити?
А н н а
Я тiльки боронюся. I як ви от зараз пiдете iз сього дому, я всiм скажу i всi тому повiрять, що тут були розбiйники, та й годi.
Дон Жуан стоїть в непевностi.
Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?
Дон Жуан мовчки вилазить вiкном. Анна дивиться якусь хвилину в вiкно, ждучи, поки вiн далеко одiйде. Потiм бере iз скриньки покраси, викидає їх у вiкно i здiймає голосний крик.
Розбiй! Розбiй! Рятуйте! пробi! люди!
На крик її збiгаються люди, вона падає, нiбито зомлiла.
V
Кладовище в Мадрiдi. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку - гранiтна каплиця стародавнього будування.
Нi ростин, нi квiтiв. Холодний, сухий зимовий день.
Донна Анна в глибокiй жалобi повагом iде, несучи в руках срiбний нагробний вiнець. За нею йде стара дуенья. Обидвi надходять до могили, де стоїть пам'ятник командоровi - велика статуя з командорською патерицею в правицi, а лiвицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на колiна перед могилою, кладе вiнець до пiднiжжя статуї i перебирає чiтки, ворушачи устами.
Д у е н ь я
(дiждавшись, поки Анна раз перебрала чiтка)
Я насмiляюся прохать сеньйору дозволити менi зайти на хвильку, зовсiм близенько, тут-таки, при брамi, до родички позичить рукавичок, - я їх забула дома, на нещастя, а холод лютий.
А н н а
Се не випадає, щоб я лишилась тут на самотi.
Д у е н ь я
Моя сеньйоро милостива! Пробi таж я стара, гостець мене так мучить!
Сеньйора бачить, як напухли руки?
Я, далебi, вiд болю нiч не спала.
А н н а
(глянувши на руки дуеньї)
А справдi, спухли. Ну, вже добре,
