Камінний господар - Леся Українка
Коли ж не тiльки донна Консепсьйон, а й королева схоче те забути, то я не гаючись покину двiр, за мною рушить все моє лицарство, i вже тодi нехай його величнiсть придержує корону хоч руками, щоб часом не схитнулась. Я зумiю одважно боронити прав лицарських, та тiльки треба, щоб вони були всiм навiч безперечнi, а для того ми мусим пильнувать не тiльки честi, але й вимог найменших етикети, щонайдрiбнiших. Хай вони здаються для вас нудними, марними, без глузду..
А н н а
Терпливосте свята!
К о м а н д о р
Так, справдi треба молитись до терпливостi святої, коли хто хоче встоять на верхiв'ї тих прав, що вимагають обов'язкiв.
Права без обов'язкiв - то сваволя
Анна знов зiтхає.
Зiтхаєте? Що ж, вам було вiдомо, якi вас тут повинностi чекають.
Свiдомо ви обрали вашу долю, i ваше каяття прийшло запiзно.
А н н а
(гордо)
I в думцi я не маю каяття.
Я признаю вам рацiю. Забудьте мої химери - вже вони минули.
К о м а н д о р
Осе слова справдешньої грандеси!
Тепер я пiзнаю свою дружину.
Простiть, я був на мить не певен вас, i так менi тодi самотньо стало, i боротьба здалась менi тяжкою за той щабель, що має нас поставить ще вище.
А н н а
(живо)
За який щабель? Таж вище
є тiльки трон!
К о м а н д о р
Так, тiльки трон.
(Пауза).
Давно б я сей план вам розказав, якби я бачив, що ви тим жити можете, чим я.
А н н а
А ви сього не бачили?
К о м а н д о р
Я каюсь.
Але тепер я кожний крок мiй хочу робити з вами враз. Найвища скеля лише тодi вiнець почесний має, коли зiв'є гнiздо на нiй орлиця.
А н н а
Орлиця?
К о м а н д о р
Так, орлиця тiльки може на гострому i гладкому шпилi собi тривку оселю збудувати i жити в нiй, не боячись безвiддя, нi сонця стрiл, анi грiзьби перунiв.
За те їй надгорода - високостi…
А н н а
(переймає)
…у чистому нагiрному повiтрi без пахощiв облесливих долин.
Чи так?
К о м а н д о р
Так. Дайте руку.
Анна подає руку, вiн стискає.
I добранiч.
А н н а
Ви йдете?
К о м а н д о р
Так, на раду капiтулу*, як часом запiзнюся, то не ждiть. * Капiтул - зiбрання членiв якогось ордену.
(Виходить).
Анна сiдає i задумується.
Увiходить покоївка Марiквiта.
А н н а
Ти, Марiквiто? Де моя дуенья?
М а р i к в i т а
їй раптом так чогось недобре стало, аж мусила лягти. Але як треба, то я таки її покличу.
А н н а
Нi, нехай спочине. Заплети менi волосся на нiч та й iди.
М а р i к в i т а
(заплiтаючи Аннi коси)
Я маю сеньйорi щось казати, тiльки ждала, щоб вийшов з дому наш сеньйор.
А н н а
Даремне.
Я вiд сеньйора таємниць не маю.
М а р i к в i т а
О, певна рiч! Адже моя сеньйора зовсiм свята! Я саме се казала тому слузi, як брала тi квiтки.
А н н а
Який слуга? Що за квiтки?
М а р i к в i т а
Недавно слуга якийсь принiс квiтки з гранати вiд когось для сеньйори.
А н н а
(гнiвно)
Буть не може!
Квiтки з гранати, кажеш? I для мене?
М а р i к в i т а
Не знаю… Вiн казав… Воно-то правда - зухвало трохи, бо квiтки з гранати - то знак жаги. Та що я поясняю!
Адже се всiм вiдомо.
А н н а
Марiквiто, я мушу знать, вiд кого ся образа!
М а р i к в i т а
Слуга iмення не сказав, лиш мовив, квiтки тi даючи: "Се доннi Аннi вiд мавра вiрного".
Анна уривчасто скрикує.
Сеньйора знає, вiд кого то?
А н н а
(збентежена)
Не треба тих квiток…
М а р i к в i т а
Я принесу, хоч покажу.
А н н а
Не треба!
Марiквiта, не слухаючи, вибiгає i миттю вертається з китицею червоного гранатового цвiту.
(Одхиляючи квiти рукою та одвертаючись).
Геть викинь їх!
М а р i к в i т а
Я б їх собi взяла, коли сеньйора їх не хоче. Тут же квiтки навдивовижу…
А н н а
Так… вiзьми…
М а р i к в i т а
От завтра я заквiтчаюсь!
А н н а
Iди!
М а р i к в i т а
Чи тут не треба вiдчинити вiкон?
Страх душно!
А н н а
(в задумi, безуважно)
Вiдчини.
М а р i к в i т а
(одчиняючи)
I жалюзi?
А н н а
Нi, може, видко з вулицi.
М а р i к в i т а
(одчиняючи жалюзi)
Та де ж там!
Тепер на вулицi зовсiм безлюдно.
Тут не Севiлья! Ох, тепер в Севiльї дзвенять-бринять всi вулицi вiд спiвiв, повiтря в'ється в прудкiй мадриленьї!
А тут повiтря кам'яне…
А н н а
(нервово)
Ой, годi!
Марiквiта, говорячи, вихилилась Iз вiкна i розглядається на всi боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
(Завваживши рух).
Та що ти, Марiквiто?!
М а р i к в i т а
(невинно)
Що? Нiчого.
А н н а
Ти кинула до когось квiтку?
М а р i к в i т а
Де ж тамi
Я нетлю проганяла… Чи сеньйора нiчого бiльш не потребує?
А н н а
Нi.
М а р i к в i т а
(кланяється, присiдаючи)
Бажаю гарних, гарних снiв!
А н н а
Добранiч!
Марiквiта вийшла, а вийшовши, полишила в кiмнатi китицю з гранат. Анна, оглянувшись на дверi, тремтячою рукою бере ту китицю i з тугою дивиться на неї.
(Стиха).
Вiд мавра вiрного…
Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вiкном, кидається на колiна перед Анною i покриває поцiлунками її одежу й руки.
(Впустивши китицю, в нестямi).
Ви?!
Д о н Ж у а н
Я! ваш лицар!
Ваш вiрний мавр!
А н н а
(опам'ятавшись)
Сеньйоре, хто дозволив?..
Д о
