Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Кава біля пам'ятника Тарасові Шевченку була найсмачнішою в місті. Україна, мені здавалося, чіплялася за місто, що відпливало, всіма способами, всім, що мала в арсеналі красивого та комфортного. Навіть кава брала участь у боротьбі за симпатії. Відкрита веранда, збита з дерева, і цупкий сірий папір із надрукованим меню — від усього цього віяло стабільністю та достатком. І дівчина, котрій ми докучали питаннями про рецепти страв, не супилась, а мило, навіть дещо задерикувато всміхалась. Щойно я мав пряме включення з чоловіком на ім'я Вадим. Його напористість, характерна для донецьких степів і териконів, могла спочатку налякати надто інтелігентних співрозмовників. Про що б не йшлося, — хай навіть про рецепти страв у кафе, — він завжди говорив жорстко, вагомо і навіть агресивно, чітко позначаючи та захищаючи територію своїх інтересів. Такою була форма самозахисту, вельми необхідна для виживання в цій непростій і жорстокій частині Європи. Багато хто звик тут розмовляти саме так, і нема на те ради. Однак за дещо важкою манерою розмови Вадима проглядали потужний інтелект, освіченість та патріотизм — ті якості, що могли зробити його лідером. Він був людиною слова, відкритою для дружби з новими людьми.

Словом, він мені сподобався. Цього вечора сталося так, що всі наші луганські знімальні групи опинились у потрібний час у потрібному місці. Точніше, у зручний час. Чом би не випити чашечку кави? Чи навіть чогось міцнішого? Адже робочий день та ефір скінчилися.

Усе складалось якнайкраще. Це я зрозумів уже потім. А відразу мені не дуже сподобалося, що мила офіціантка запропонувала нам дерев’яну веранду замість залу всередині кафе. Усе-таки квітень надворі, якось зимно. Але дерево було приємним на дотик, і куртка на плечах не давала змерзнути. Та й дівчина — досить мила, щоб із нею погодитися.

Нас було шестеро, але хлопці вирішили відвезти свої камери на наймані квартири, де жили обидві наші групи. Вони взяли старий, сріблястого кольору седан «ніссан», що справно катав нас донбаськими дорогами. Вадим припаркував свій величезний чорний «патрол» трохи далі від веранди кафе. Гена — єдиний із моїх колег, хто не поїхав відвозити техніку після прямого включення, а вирушив на самоті в темряву провулків телефонувати, мабуть, своїй дівчині. Ми з Вадимом чекали на каву.

У місті було тривожно. У будівлі Служби безпеки України засіли озброєні люди, які проголосили себе «Луганською Народною Республікою». Але тоді, в кінці квітня, межі цієї республіки позначалися стосами покришок та спіраллю колючого дроту, що в неї обмотався мурашник захопленої будівлі. На території «республіки» було досить вільно. Бутерброди, потоки горілки, свобода слова — потужного, міцного, нецензурного. І ненависть до всього українського загалом, а до столичного телебачення зокрема. Утім, на площі біля пам’ятника Шевченку майорів синьо-жовтий прапор, і до нас, журналістів, підбігали швидкі пустотливі студентки зі стрічками кольору неба та пшениці. Брали автографи, знайомилися, просто теревенили. Біля Кобзаря було спокійно й весело.

Ну от, чекаємо ми з Вадимом на каву та обговорюємо його пряме включення. Я тоді вважав, що треба якнайбільше показувати місцевих донбаських бізнесменів, які в змозі стати лідерами думок. Мені здавалося, патріотично налаштований жорсткий чоловік, який сидів навпроти, саме такий. Вадим розповів, як передав прикордонникам дві легкоброньовані машини. І збирається передати ще. Я його слухав і думав про своє. Треба було закінчити статтю і знайти для цього трохи часу. І цієї миті я помітив зграю молодиків, що проходила повз кафе.

Їх було з п’ятнадцять. У спортивних костюмах, що в темряві здавались однаковісінькими. У кепках і безформних шапках. Приблизно двадцятилітні. У кожного в руці — по биті або просто короткій дубині.

Це було вперше, коли я побачив, як люмпенська республіка вихлюпується за шинно-дротяний периметр.

Вони проходили достатньо близько від веранди, щоб до мене долинули уривки їхньої розмови:

— Его «патрол» стоит ниже, а выше серебристый «ниссан». И где-то там должен быть этот…

— Цап? — невиразно перепитав співрозмовника товариш.

І вони пішли далі. Якраз туди, де майорів прапор і величезний Кобзар сумно дивився на перехожих зі свого постаменту.

«Патрол», «ніссан» — це мені щось нагадало. Але реакція Вадима виявилася швидшою.

— Он як, оці тебе «Цапом», виявляється, називають?

І в мене склалася картина. Вони бачили включення. Після нього минуло близько чверті години. Якраз приблизно п'ятнадцять хвилин потрібно, щоб визначити місце включення й дістатися пішки від будівлі СБУ до центральної площі Луганська. Вони йшли за мною, за всією нашою групою.

Вадим не став чекати на мою реакцію.

— Вони пройшли вперед. Швидше в машину, поїхали!

Нас урятувало тільки те, що на місці не виявилося ні сріблястого «ніссана», ні інших хлопців із технікою. Тих, хто шукав мене, це ввело в ступор. Поки вони шукали «ніссан», ми заскочили в джип Вадима і стали кружляти луганськими вулицями, намагаючись визначити, чи є за нами «хвіст». Не було. Я набрав номер оператора на найманій квартирі:

— Швидко збирай речі! Треба валити з міста.

Мого тезка Андрія не треба було просити двічі. Через п'ять хвилин він уже стояв зі своїм і моїм рюкзаками біля коричневих дверей луганської багатоповерхівки.

— Швидко, швидко! — поквапив його Вадим. — Я їх знаю. Вони нас шукатимуть.

Ще одне коло містом. Я встиг попередити товаришів, щоб у жодному разі не поверталися на площу.

— Чому?! — зі злістю вдарив Вадим по кермовій колонці.

— Чому я, як заєць, маю звідси тікати?!

Це була його батьківщина.