Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко
— Не варто казати, що вони стріляють, адже травми несуттєві. А ти знаєш, скільки хлопців із міліції вони відправили в лікарню своїми каменюками? Ти бачиш, їм потрібна кров!
Я стиснув долоню в кулак і знову розкрив її. Звичайні сірі пластикові кульки. Голос у навушниках просить мене назвати білим не чорне, а всього лише сіре. І, якщо добре подумати, не те щоб «назвати», а радше «не назвати», що істотно змінює справу.
— Ага, і скажи про радикально налаштованих молодиків.
І тут я побачив, як у протестувальників полетіли чорні кулі з шипами, схожі на згорнутих у клубок їжаків. І ці кулі вибухали зі страшним гуркотом, засліплюючи очі спалахами світла. Один із демонстрантів, літній чоловік із неголеним обличчям у будівельній касці та брезентовій куртці з засуканими по лікоть рукавами, схопив чорну кулю. Він хотів її відкинути вбік, подалі, але не встиг — світлошумова граната вибухнула прямо в його руці. І я бачу, ніби в передранковому страхітливому сні, як обличчя людини зникає в плямі яскравого світла, але тільки на мить, а потім із брезентового рукава, ламаючись біля ліктя, випадає рука і падає на бруківку. Наяву! Білий до нудоти суглоб блищить із обривків шкіри, затим помалу, як у сповільненій зйомці, вкривається рожевою фарбою, і вона стає все червонішою й червонішою. Я не чув крику болю цього старого, так, я думаю, це був старий, за шістдесят точно. Я не чув навіть вибуху гранати. І я досі сподіваюся, що мені це привиділося, що я чогось не розгледів у натовпі, котрий штурмував чорні шеренги, але це не головне.
Головне було потім. На мене глянув хлопець, озброєний битою та дерев’яним щитом. Подивився, скептично оцінивши мій шарф, і закрив мене собою.
Від чорних оглушливих гранат. Від пластикових куль. Тих самих, про які мені належало через п’ять хвилин сказати, що їх немає.
І я не зміг не сказати незручну правду, хоча мав можливість промовчати. Сказав, що ці кульки є. І мені стало легко. Все одно, що буде потім, зараз треба зуміти насолодитися правдою цієї хвилини. Тут і зараз.
А потім нас накрило невідомим газом, і мої нутрощі, як мені здалося, вивернулися, мов стара рукавиця, і смердюча рідина полилася з мене на холодний камінь тротуару. Мого оператора, старого вірного друга, затрусило в лихоманці, і він сказав, що не може знімати далі, навіть розуміючи, що ми отримали безкоштовний квиток у перший ряд дійства, котре збирає глядачів лише єдиний раз в історії. Це як піти з першого тайму чемпіонату світу з футболу і другий додивлятися по телевізору, вдома.
Далі крапельниця й дієта. І доволі багато часу, щоб зрозуміти, на чиєму ти боці.
Кримнаш«То, что с тобой произошло, это как… словно…»
Співрозмовник шукав відповідне порівняння, перебираючи свої улюблені соковиті образи. Цинічний політтехнолог і сибарит, але водночас волелюбний ліберал та естет. Дивна комбінація рис для людини, яка працює на товстосумів. Він грав смислами, пересуваючи їх так, як інші рухають фігури на дошці. Його цікавили гроші. Але більше, ніж гроші, збуджувала думка, що він впливає на певні геополітичні процеси. А наразі, вочевидь, він був щиро здивований. Зрозумів, мабуть, що на процеси впливають зовсім інші люди. Не він. І лишалося тільки змінити крісло головного режисера на звичайний квиток у партері. Це, видається, розуміли і його роботодавці.
Але в часи змін яскраві слова розлітаються зі швидкістю трасуючих куль. Політтехнологу хотілося сказати щось яскраве. Він затримав руку журналіста у своїй тонкій долоні і сказав: «Это, как бы точнее сказать, было так, словно мимо тебя пролетала птица гражданской войны и чуть-чуть коснулась оперением».
«Типовий російський ліберал, уся річ саме в цьому, — недовірливо подумав журналіст про співрозмовника. — А російський лібералізм закінчується там, де починається українське питання».
Узагалі-то, він слухав політтехнолога не надто уважно, думаючи про зламані ребра й результати аналізів. Красиве порівняння сподобалося багатьом із тих, хто стояв і чув цю розмову. У медійній спільноті заведено цінувати гостре слівце і яскраве порівняння, надто коли воно ні до чого не зобов’язує. Але ніхто не міг припустити, що опальний політтехнолог матиме рацію.
* * *Ребра зламалися після першого удару. Гострий біль пронизав правий бік, і в легенях якось різко забракло кисню для вдиху. Він захрипів, ковтаючи залишки повітря.
— Да не хрипи ты! — ліниво й роздратовано кинув здоровань, який зламав йому ребра.
«Весняний асфальт, виявляється, буває теплим», — зробив він відкриття, втупившись у шорстке дорожнє покриття траси Севастополь — Ялта. Він, певна річ, помилявся. Теплою була кров, що стікала на дорогу з вузької рани над бровою. Чолов'яга, котрий його бив, носив черевики зі сталевою пластиною в підошві. «Ткнеш таким черевиком у живіт, і тобі відразу каюк», — згадав він фразу з документального фільму про найманців в Африці, які полюбляли таке взуття. Він дивився цей фільм у ранній юності і навіть не думав, що одного разу, через багато років, життя доведе в дійсності, наскільки чесним був той фільм.
— Ніколи не думав, що потраплю в кіно! — сказав його веселий друг, грецький журналіст Костас, коли за
