Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

Ми прямували до виїзду з міста. Я зробив ще один дзвінок — попередив місцевого журналіста, з яким устиг потоваришувати, про те, що за нами полюють. Він, темпераментний юнак, вигукнув спересердя:

— Давай я зателефоную в міліцію! Давай, скажу начальникові, що вам погрожують! Начальник наш, він патріот!

Я перезирнувся з Вадимом. Той заперечно похитав головою. До міліції довіри не було. Один, хай навіть дуже хороший начальник більше не міг відповідати за всіх своїх підлеглих.

— Скажи мені, в якому напрямку ви їдете? — кричала телефонна слухавка. Я прикрив мікрофон.

— Скажи йому, що їдемо в бік Тореза, — самими губами вимовив Вадим.

— Виїзд у бік Тореза, — сказав я в телефон, — ми їдемо туди.

— Зрозумів, — весело сказала слухавка. Мій товариш щиро хотів мені допомогти. Але в щирості намірів його друзів із міліції я сумнівався. Якби не місцева міліція, то не було б у місті п’яних людей зі зброєю і темних стосів покришок навколо захоплених будівель. Неважко здогадатися, що з міста ми виїхали іншим шляхом.

Ніч підморгувала за вікном жовтими вогниками нечастих зустрічних автівок. Наш джип підкидало на вибоїнах. Щоразу, коли машина бралася лічити ями, Вадим лаявся. Але лютився він не на дороги.

— Я ж тут навчався, потім працював. Я знав тут усіх, і всі знали мене. А тепер я маю думати, як звалити з цього містечка.

Але то були емоції. А раціо підказувало, що треба шукати дорогу, яка омине блокпости з триколорами та георгіївськими стрічками. Інших, щоправда, в околицях Луганська й не було.

— Поїдемо в бік російського кордону, — вирішив Вадим.

І я не сперечався. Раніше він служив тут у прикордонній службі і ліпше, ніж будь-хто, знав усі таємні стежки-доріжки місцевих контрабандистів.

Ми металися порожніми селами з перекошеними хатами. Промінь світла періодично вихоплював із темряви зігнуті дорожні знаки. А потім, опинившись на краю невідомого населеного пункту, ми вилетіли просто в степ і побачили перед собою непоказний стовп із табличкою «Державний кордон України». Нічого, крім цього напису, не свідчило про те, що в цьому місці закінчується одна країна й починається інша. Ні тобі огорожі, ні перекопаної контрольно-слідової смуги. Просто нічний степ, відкритий для всіх. І ми рвонули степом.

— Ми порушники державного кордону, — сказав я спокійним голосом.

— Це Росія? — запитав трохи стривожено оператор. Вадим був спокійний, як удав.

— Ні, хлопці, цей степ вважається нейтральною смугою. Та не хвилюйтесь. Тут місцеві порушують кордон по кілька разів на день.

Машина знову влетіла в якесь село. Я дуже сподівався, що це не російське село. Але й рідне, українське, не обіцяло нічого доброго. Попереду ми помітили блокпост із російським прапором.

— Сепаратисти, — сказав Вадим.

— Шкода, — спробував пожартувати я. — Мій лікар сказав мені, що я повинен уникати тих місць, де людей б’ють по голові.

Вадим підморгнув:

— Спробуємо дотриматися рекомендацій лікаря.

І потягся рукою за крісло. Я розгледів, як зі шкіряної сумки він дістає коротконосий автомат.

— Хлопці, ви не проти, я стрілятиму в тому випадку, якщо нас зупинять?

Ніхто з нас не став сперечатися з Вадимом. Він натиснув на педаль газу, і я почув, як автомат клацнув, досилаючи патрон у патронник. Клік-клак. Упіймав себе на думці, що вперше чую на рідній українській землі, як автомат готують до стрільби бойовими патронами не в тирі, не на стрільбищі, а на путівці. І відчув, що ось тепер, у цю мить, мирний час закінчується і починається якийсь інший, назву котрому тоді ще не придумав.

Вадим дійсно приготувався до будь-якого повороту подій, якщо раптом його зупинять. Але джип пролетів через блокпост, навіть не пригальмувавши, і краєм ока я встиг помітити, як із-за мішків з піском виповзає хитка фігура з берданкою на плечі. Здавалося, зараз час такий, що в кожному донбаському селі, яке себе поважає, неодмінно має бути блокпост і людина з рушницею на плечі. Бо як інакше?

Через кілька хвилин Вадим зрозумів, що ми їдемо не туди. Він призупинився. На вулиці порожньо. Нікого.

— Куди їхати? — спитав Вадим, адресуючи питання скоріше собі, ніж нам.

І тут із найближчих воріт визирнув чоловічок невизначених років, швидкий і, судячи з усього, допитливий.

— А вы, это, кого здесь ищете? — поцікавився він.

— Не кого, а что, — виправив його з донбаською напористістю Вадим. — Дорогу ищем. На Алчевск.

— А-а-а, — з повагою протягнув чоловічок, упізнавши у Вадимові свого. — Так вам, это, назад.

— Через блокпост, что ли? — уточнив Вадим.

— Ага, через блокпост и дальше вали по прямой до асфальта. А потом, как увидишь знак, едь по главной, понял?

Це напівпитальне, напівпогрозливе донбаське «понял?», сказане з неповторним, як гуркіт вугільної вагонетки, натиском, ні з чим не переплутати.

Ми перезирнулись і зітхнули. Розвернулись, і коли машина від'їхала від нашого нічного інформатора, Вадим знову дістав свій автомат. Інакше ніяк. Через блокпост. Повз чоловіка з рушницею.

Хмільний вартовий із берданкою пропустив таку чудову нагоду оглянути підозрілий джип і вже знову поринув був у нічні сновидіння. Аж тут джип на всій швидкості повертається. Ми знову пролетіли укріплення з мішків, а вартовий