Червоне і чорне - Стендаль
«А все ж таки у цього чолов'яги якийсь підозрілий вигляд,— казав сам до себе Жюльєн,— він якось безцеремонно розглядав мене».
Як бачимо, наш герой уже починав не довіряти тому, що йому казали. Він став подумувати про те, щоб утекти після вечері, а тим часом, щоб ознайомитись з місцевими умовами, пішов погрітись біля вогню в кухні. Яка ж була його радість, коли він побачив там синьйора Джеронімо, славетного співака!
Розсівшись у кріслі, яке він наказав присунути до самого вогню, неаполітанець голосно стогнав і говорив більше, ніж двадцятеро німецьких селян, що оточили його, пороззявлявши роти.
— Ці люди мене розорюють,— крикнув він Жюльєнові,— я обіцяв співати завтра в Манці. Семеро можновладних князів з'їхались туди, щоб послухати мене. А нумо, вийдемо прогулятись на свіже повітря,— сказав він в якимсь багатозначним виразом.
Коли вони відійшли по шляху кроків на сто і їх ніхто не міг почути, він сказав Жюльєнові:
— Знаєте, в чому тут справа? Цей доглядач поштової станції — шахрай. Я пішов пройтись, дав двадцять су якомусь хлопчиськові, і той мені все розказав. В стайні на другому кінці села стоїть більше дванадцяти коней. Ці люди хочуть затримати якогось кур'єра.
— Справді? - вимовив Жюльєн з невинним виразом. Але викрити хитрощі — це ще не все, треба виїхати;
а це ніяк не вдавалось синьйорові Джеронімо і його другові.
— Почекаймо до завтра,— вирішив нарешті співак.— Нас підозрюють. Мені чи вам, комусь із нас вони не довіряють. Завтра вранці замовимо собі добрий сніданок і, поки його готуватимуть, підемо погуляти, втечемо, наймемо коней і доберемось до найближчої станції.
— А як же ваші речі? — спитав Жюльєн; йому спало на думку, що, може, самому Джеронімо доручено перехопити його. Довелось повечеряти й лягати спати. Тільки і Жюльєн встиг заснути, як його раптом збудили якісь голоси: двоє людей досить безцеремонно розмовляли в його кімнаті.
Він пізнав поштового наглядача з потайним ліхтарем у руці. Світло було скероване на дорожню скриню, яку Жюльєн звелів поставити у себе в кімнаті. Якийсь чоловік, що стояв поруч з наглядачем, спокійнісінько рився у відкритій скрині. Жюльєнові видно було тільки його рукава, дуже вузькі і чорні.
«Та це ж сутана»,— подумав він і тихенько схопив маленькі пістолети, які поклав під подушку. Не бійтесь, пане кюре, він не прокинеться, - казав наглядач.— їм подали те вино, яке ви самі приготували.
— Не знаходжу ніякого сліду паперів,— відповів кюре.— Багато білизни, духів, помад, всяких дурниць; це якийсь модник, зайнятий своїми втіхами й розвагами. Посланець, мабуть, той другий, що навмисне говорить з італійським акцентом.
Вони наблизились до Жюльєна, щоб обшукати кишені його дорожнього костюма. Йому страшенно хотілось пристрелити їх, як злодіїв, адже це не загрожувало йому ніякими наслідками. Спокуса була дуже сильна. Але він подумав: «Я буду дурнем, зіпсую всю справу». Оглянувши його одяг, священик сказав:
— Ні, це не дипломат.
Він відійшов від Жюльєна і добре зробив,
«Як тільки він доторкнеться до мене,— не минути йому лиха,— казав собі Жюльєн.— Він ще й зараз може штрикнути мене кинджалом, а цього я вже не допущу».
Священик повернув голову. Жюльєн крадькома глянув на нього; яке ж було його здивування: це був абат Кастанед! I справді, хоч як тихо старались розмовляти між собою ці особи, Жюльєнові з самого початку здалося, що йому знайомий один з голосів. Його охопило нестримне бажання очистити землю від одного з найпідліших негідників...
«А моя місія?..» — сказав він собі.
Кюре з своїм поплічником вийшли. Через чверть години Жюльєн удав, що прокинувся. Він став кричати й збудив усіх у домі.
— Я отруєний,— кричав він.— У мене жахливі болі! Він шукав приводу, щоб піти до Джеронімо й допомогти йому. Співак ледве дихав, отруєний опієм, що був підмішаний у вино.
Сам Жюльєн, побоюючись подібної каверзи, повечеряв шоколадом, взятим з Парижа. Йому ніяк не вдавалось підняти Джеронімо й умовити його негайно їхати.
— Хай мені подарують усе Неаполітанське королівство,— казав співак,— а я не відмовлюсь у цю хвилину від насолоди поспати.
— А сім можновладних князів?
— Почекають.
Жюльєн виїхав сам і без всяких пригод добрався до високої особи. Цілий ранок він прогаяв, марно добиваючись аудієнції. На його щастя, о четвертій годині герцог вийшов прогулятись. Жюльєн побачив, що він вирушив пішки, і, не вагаючись, наблизився до нього й попросив милостині. Підійшовши до високої особи на два кроки, він витяг з кишені годинник маркіза де Ла-Моля і показав його з багатозначною міною.
— ідіть вслід за мною на віддалі,— сказав герцог, не дивлячись на нього.
Відійшовши на чверть льє, герцог раптом зайшов у маленьку кав'ярню. В одній з кімнат цієї мізерної корчми Жюльєн мав честь переказати герцогові напам'ять усі свої чотири сторінки. Коли він закінчив, йому сказали:
— Повторіть усе спочатку і говоріть повільніше. Герцог щось записав.
— Ідіть пішки до дальшої поштової станції. Залишіть тут вашу коляску й ваші речі. Доберіться до Страсбурга, як уже зможете, ї двадцять другого числа (а це було десяте) будьте о пів на першу в цій самій кав'ярні. Звідси вийдіть через півгодини. Мовчіть!
Це було все, що почув Жюльєн. Але цього було досить, щоб його охопило найпалкіше захоплення. «Ось як,— подумав він,— треба вести справи. Що сказав би цей великий державний муж, якби почув три дні тому отих нестримних балакунів?»
Жюльєн витратив два дні на те, щоб добратись до Страсбурга, де, як йому здавалось, робити було зовсім нічого. Він їхав кружною дорогою і зробив чималий гак. «Якщо цей чортів абат Кастанед мене впізнав,— то він не з таких, щоб загубити мій слід... А з якою насолодою він насміявся б із мене й провалив мою місію!»
Абат Кастанед, начальник конгрегаційної поліції по Щ всьому північному кордону, на щастя, не впізнав його. А страсбурзькі єзуїти, хоч які вони були пильні, й не подумали стежити за Жюльєном, що з орденом на грудях, у синьому сюртуку мав вигляд молодого військового, який дбає виключно про власну персону.
XXIV. СТРАСБУРГ
Сліпа пристрасть! Ти вмієш страждати
