Червоне і чорне - Стендаль
Дон Дієго Бустос примусив докладно розповісти йому, в чому справа, і мовчки слухав, наче адвокат у своєму кабінеті. Обличчям він був схожий на гладкого ченця, але мав чорні вуса і тримався з незрівнянною поважністю; зрештою, це був чесний карбонарій.
— Розумію,— сказав він нарешті Жюльєнові.— Вас цікавить, чи були в пані де Фервак коханці, чи їх у неї не було? Чи маєте ви які-небудь шанси на успіх? Ось у чому питання. Треба сказати, що я особисто зазнав поразки. Тепер, коли я вже не почуваю образи, я міркую так: вона часто буває в поганому настрої і, як я вам зараз розповім, робить мстива. Я не бачу в неї того запального темпераменту, що властивий обдарованим натурам і що позначає всі їхні вчинки начебто відблиском пристрасті. Навпаки, надзвичайною вродою і свіжим кольором обличчя вона завдячує саме своїй флегматичній і спокійній голландській вдачі.
Жюльєна дратувала ця млявість і незворушна байдужість іспанця; інколи в нього мимоволі вихоплювались односкладові вигуки.
— Чи бажаєте ви мене слухати? — поважно спитав його дон Дієго Бустос.
— Даруйте мені мою французьку несамовитість, я слухаю,— сказав Жюльєн.
— Отже, маршальша де Фервак дуже схильна ненавидіти. Вона безжально переслідує людей, яких ніколи не бачила: різних адвокатів, якихось бідолашних літераторів, що складають всякі пісеньки, як Козле, знаєте?
„Марієтту не любити, Для мене це — не жити... „
I Жульєн змушений був вислухати всю пісеньку до кінця: іспанцю, видно, дуже приємно було співати по-французькому.
Ніколи цієї чарівної пісеньки не слухали з таким нетерпінням.
Закінчивши співати, дон Дієго Бустос сказав:
— Маршальша домоглася звільнення з посади автора пісеньки: «Амур зайшов у кабаре.»
Жюльєн з жахом чекав, що іспанець співатиме цю пісню, але той лише переказав її зміст. Дійсно, вона була безбожна і не дуже пристойна.
— Коли маршальша обурилась цією піснею,— сказав дон Дієго,— я зауважив, що така жінка, як вона, зовсім не повинна була б читати всілякі дурниці, що друкуються. Хоч як процвітає у Франції побожність і серйозність, література кабаре тут не переведеться. Коли пані де Фервак позбавила автора пісеньки, бідолаху ветерана, що одержував половину пенсії, посади на тисячу вісімсот франків, я їй сказав: «Стережіться, ви дуже вразили цього віршомаза, і він може відповісти вам своїми віршиками: складе куплети про доброчесність. Роззолочені салони будуть за вас, але люди, що люблять посміятись, тільки й повторюватимуть його епіграми». Знаєте, пане, що відповіла мені маршальша? «Заради божої справи я готова піти на муки хоч перед цілим Парижем. Це було б нове для Франції видовище. Народ навчився б поважати доброчесність. Це був би найкращий день мого життя». А які в неї були очі у ту хвилину!
— Вони в неї чарівні! — скрикнув Жюльєн.
«— Я бачу, ви справді закохані... Як я казав,— урочисто продовжував дон Дієго Бустос,— в неї немає того запального темпераменту, що призводить до мстивості. Якщо вона все ж таки любить шкодити людям, це значить, що вона нещасна, і я підозрюю, що в неї в якесь таємне горе. Чи не набридла їй, бува, роль цнотливої чесноти?
Іспанець замовк і дивився на Жюльєна цілу хвилину, не кажучи й слова.
— Ось у чому вся суть,— додав він серйозно,— і це вам може додати трохи надії. Я багато думав про це протягом двох років, коли був її відданим слугою. Все ваше майбутнє, пане, якщо ви закохані, залежить від цієї великої загадки: чи не стомилася вона від ролі цнотливої святенниці і чи не тому вона така лиха, що нещасна?
— А може,— зауважив граф Альтаміра, порушивши нарешті мовчанку,— це просто те, що я тобі казав двадцять разів? Тобто вона пройнялася французькою пихою: спогад про батька, торговця сукном, викликає нещастя цієї жінки з похмурою й сухою вдачею. Єдине для неї щастя — це жити в Толедо, де її щодня мучив би духівник, малюючи перед нею страшну картину пекла.
Коли Жюльєн зібрався йти, дон Дієго сказав йому надзвичайно урочисто:
— Альтаміра мене повідомив, що ви наш однодумець. Колись ви допоможете нам повернути нашу втрачену волю, а тепер я охоче допоможу вам у цій забаві. Вам буде корисно обізнатися зі стилем маршальші: ось чотири листи, написані її рукою.
— Я перепишу їх, вигукнув Жюльєн,— і поверну вам!
— I ніколи ніхто не почує від вас ні слова з того, що ми тут казали?
-- Ніколи, честю присягаюсь! — скрикнув Жюльєн.
— Ну, боже вам поможи! — додав іспанець і мовчазно провів Жюльєна і Альтаміру аж до сходів.
Ця сцена трохи розважила Жюльєна, викликала в нього щось подібне до посмішки. «От тобі й маєш,— казав він собі,— святенник Альтаміра допомагає мені в адюльтері».
Під час глибокодумних повчань дона Дієго Бустоса Жюльєн уважно прислухався до годинника в палаці Алігер.
Наближалася година обіду, він знов побачить Матильду! Повернувшись, він старанно зайнявся своїм туалетом.
«Ось перша дурниця,— сказав він сам до себе, уже спускаючись сходами.— Треба точно виконувати приписи князя».
I він повернувся в свою кімнату й переодягся в найпростіший дорожній костюм.
«Тепер,— подумав він,— тільки б не виказати себе поглядом». Було ще тільки пів на шосту, а обідали о шостій. Йому спало на думку зайти у вітальню; там нікого не було, і, побачивши блакитний диван, він схвилювався до сліз. Щоки його запалали. «Треба розпрощатися з цією дурною чутливістю,— сказав він сам собі гнівно,— інакше вона зрадить мене Він взяв про людське око газету і пройшовся три чи чотири рази з вітальні в сад і назад.
Потім, сховавшись за великим дубом, з трепетом наважився поглянути на вікно мадемуазель де Ла-Моль. Воно було щільно зачинене. Він мало не впав і довго стояв, притулившись до дуба. Потім, ледве тримаючись на ногах від хвилювання, пішов подивитись на драбину садівника.
Кільце, яке він колись розігнув (боже, як усе тоді було інакше!), так і залишилось досі не полагодженим. Не тямлячи себе, в пориві безумства,
