Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Ну… на себе!

— Чому?

— Бо я її насварила. Знаєте, лікарю, ото заведеш дітлахів і хочеш, щоб вони були найщасливіші на світі. А потім життя стає тобі поперек дороги!

— Що ви маєте на увазі?

— Вона завжди просить у мене поради, у всьому! Завжди чіпляється за мою спідницю, завжди питає: «Мамо, а як це робити? Мамо, куди це поставити? Мамо те, мамо се! Мамо! Мамо! Мамо!». Але ж я не завжди буду коло неї. Настане пора, коли я вже не зможу няньчити її, розумієте? І від цієї думки мені аж у животі судомить, отут! Наче кендюх вузлом зав’язується! Просто фізично болить, я їсти не можу!

— Пані Квінн, ви хочете сказати, що у вас бувають тривожні стани?

— Так, так! Такі тривожні! Страшенно тривожні! Намагаєшся робити все добре, давати дітям найкраще! А що станеться з нашими дітьми, як нас не стане? Що вони робитимуть, га? І як бути певною, що з ними нічого не станеться? Ось як із цим дівчам, пане Ешкрофте! З цією бідолашкою Нолою! Що з нею? Де вона може бути?

*

Де ж вона? В Рокленді її не було. Ні на березі, ні в ресторанах, ні в тій крамничці. Ніде. Він зателефонував до готелю на Мартас-Віньярді, щоб дізнатися, чи не бачив хто з персоналу юної білявої дівчини, та службовець сприйняв його за пришелепуватого. І тоді він почав чекати, щодня і щоночі.

Він чекав увесь понеділок.

Він чекав увесь вівторок.

Він чекав усю середу.

Він чекав увесь четвер.

Він чекав усю п’ятницю.

Він чекав усю суботу.

Він чекав усю неділю.

Чекав несамовито, чекав з надією, що вона повернеться, і вони разом поїдуть звідси. Вони будуть щасливі. Нола була єдина людина, яка надала сенсу його життю. Нехай горить воно все синім полум’ям: і книжки, й будинки, і музика, й люди — все це несуттєво, аби лиш вона була з ним. Він кохав її, кохав, а це означало, що він не боїться ні смерті, ні лиха, поки вони разом. Тому він чекав. А коли западала ніч, присягався зорям, що чекатиме її завжди.

Та якщо Гаррі відмовлявся втрачати надію, то капітан Родік змушений був констатувати, що, попри всі залучені засоби, операція провалилася. За два з гаком тижні все перевернули догори дном, і все марно. Під час наради з федералами і начальником поліції Праттом Родік підбив гіркі підсумки.

— Пси нічого не знаходять, люди теж. Здається, ми її вже не знайдемо.

— Згоден, — кивнув співробітник ФБР. — Зазвичай у таких випадках жертву або знаходять одразу, живу чи мертву, або ж за неї вимагають викуп. Якщо ж ні того, ні того нема, справа потрапляє до стосу таких самих нерозкритих справ про зниклих осіб: їх рік у рік додається на наших письмових столах. Тільки за останній тиждень ФБР отримало п’ять повідомлень про дітей, які запропали в Америці. Ми просто не встигаємо з усім упоратися.

— Але що ж могло статися з цією дівчинкою? — запитав Пратт, який ніяк не хотів змиритися. — Вона втекла?

— Утекла? Та ні. Чому ж її тоді бачили перелякану і закривавлену?

Родік станув плечима, а фебеерівець запропонував піти на пиво.

Наступного дня, 18 вересня, начальник поліції Пратт і капітан Родік відбули останню прес-конференцію, під час якої заявили, що пошуки зниклої Ноли Келлерґан припиняються. Справа залишається у юрисдикції кримінальної поліції штату. За два тижні жодних слідів Ноли Келлерґан не знайшли: жоднісінького факту, щонайменшої зачіпки.

Добровольці під керівництвом начальника поліції Пратта ще декілька тижнів продовжували повсюдні пошуки — аж до кордонів штату. Марно. Нола Келлерґан ніби вивітрилася.

9. Чорний «монте-карло»

— Слова — це чудово, Маркусе. Тільки пишіть не для того, щоб вас прочитали, пишіть, щоб вас почули.

Книжка просувалася. Мої години за письмовим столом потроху обростали паперовим тілом, і в мені відроджувалося несказанне і, здавалося б, назавжди забуте відчуття. Я наче наповнювався нарешті життєвою силою, від браку якої все в мені раніше функціонувало неправильно; здавалося, наче хтось натиснув мені кнопку в голові й увімкнув мозок, наче я знову повернувся до життя. Я почувався письменником.

День мій розпочинався ще вдосвіта: я виходив на пробіжку і з міні-дисковим плеєром у вухах пробігав Конкорд від краю до краю. Потім, повернувшись у готель, замовляв цілісінький літр кави і брався до праці. Я знову міг розраховувати на допомогу Денізи: покликав її назад із «Шміда і Гансона», й вона погодилася повернутися на службу в мій офіс на П’ятій авеню. Я надсилав їй написане електронною поштою, й вона вичитувала. Скінчивши черговий розділ, скидав його Дуґласові, щоб дізнатися його думку. Цікаво було спостерігати, скільки сили вкладає він у цю книжку; я знав, що він не відривається від комп’ютера, чекаючи продовження. І за кожної нагоди він нагадував мені про терміни, що невблаганно наближалися, повторював: «Якщо ми не закінчимо вчасно, нам буде клямка!». Казав «нам», хоч по суті нічим у цій ситуації не ризикував, просто був так само зацікавлений в успіху, як і я.

Думаю, на Дуґласа дуже тиснув Барнаскі, та літагент намагався убезпечити мене від нього, адже Барнаскі боявся, що я не вкладуся в терміни без сторонньої допомоги. Він уже декілька разів телефонував мені, щоб сказати це особисто.

— Вам треба взяти літературних негрів, бо нізащо не впораєтеся. У мене їх цілі загони, ви напишете загальний план, а вони зроблять текст.

— Нізащо, — відрубав я. — Цю книжку пишу сам, і сам за неї відповідаю. Ніхто, крім мене, це не зробить.

— Ох, Ґольдмане, як ви мені остогиділи з вашою мораллю й чесністю. Зараз усі пишуть книжки чужими руками. Ось, наприклад, N ніколи від негрів не відмовляється.

— То він пише книжки не сам?

Барнаскі дурнувато захихотів у звичній для нього манері:

— Авжеж, не сам! Хіба він міг би витримати такий шалений ритм? Читачі не хочуть знати, як N пише свої книжки, і взагалі, хто їх