Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
— Гаррі, що з тобою? — запитала вона.
— Я чекаю.
— Кого ти чекаєш?
— Нолу.
Вона не втямила.
— Ох, це страхіття яке! У місті всіх аж трясе. Цілісінький тиждень минув, і нічого. Ані сліду. Гаррі… У тебе жахливий вигляд, дивитися страшно. Коли ти востаннє їв? Я тобі зараз приготую ванну і щось попоїсти.
Не мав часу панькатися з Дженні. Треба було знайти, де ховається Нола. Рвучко, навіть трохи грубо відштовхнув її, спустився дерев’яними східцями до посипаного жорствою майданчика біля гаража і сів у авто.
— Нічого я не хочу, — буркнув він із вікна. — Ніколи мені, не заважай.
— І які ж у тебе справи? — сумно запитала вона.
— Я чекаю.
Рушив із місця й зник за соснами. Дженні сіла на сходинку і заплакала. Що дужче вона кохала його, то гострішого болю завдавало їй це кохання.
Тієї ж хвилі Тревіс Довн із дикими трояндами в руці ввійшов до «Кларксу». Він уже декілька днів не бачив її, від тієї миті, як зникла Нола. Весь ранок змарнував у лісі, з пошуковими загонами, а потім сів у патрульне авто і раптом помітив під сидінням квіти. Пелюстки зів’яли і поскручувалися, та йому раптом закортіло віднести їх Дженні. Негайно, наче життя от-от закінчиться. Він одлучився на хвилю, щоб заглянути в «Кларкс», але її там не було.
Він сів за шинквасом, і до нього відразу ж підійшла Тамара Квінн: тепер вона кидалася на кожен мундир.
— Як там пошуки? — запитала вона тоном стривоженої матінки.
— Нічого не знайшли, пані Квінн. Нічогісінько.
Вона зітхнула і глянула у зморене лице молодого полісмена.
— Ти обідав, сину?
— Е-е… Та ні ще. Взагалі я хотів побачити Дженні.
— Вона відійшла на годинку.
Налила холодного чаю і поклала перед ним паперову серветку і начиння. Потім помітила квіти й запитала:
— Це їй?
— Так, пані Квінн. Я хотів переконатися, чи з нею все гаразд. Усі ці пригоди останніми днями…
— Дженні скоро прийде. Просила повернутися до початку обіду, але вона, звісно ж, запізнюється. Геть у сум’ятті через того чоловіка…
— Через якого? — запитав Тревіс, відчуваючи, як стискається серце.
— Через Гаррі Квеберта.
— Гаррі Квеберта?
— Упевнена: до нього пішла. Не розумію, чому вона так хоче сподобатися цьому негідникові… Одне слово, не треба було тобі це казати. Сьогодні наша страва — тріска зі смаженою картопелькою.
— Добре, пані Квінн. Дякую.
Вона приязно поклала йому долоню на плече.
— Ти хороший хлопчина, Тревісе. Була б я рада, якби Дженні знайшла собі такого чоловіка, як ти.
Вона пішла до кухні, а Тревіс ковтнув холодного чаю. Йому було сумно.
Дженні з’явилася за кілька хвилин; дорогою підфарбувалася, щоб ніхто не помітив її заплаканих очей. Зайшла за шинквас, наділа фартух і аж тоді помітила Тревіса. Він усміхнувся їй і простягнув зів’ялий букет.
— Перепрошую, вони вже не дуже… та я декілька днів хотів їх тобі подарувати… Для мене це важливо.
— Дякую, Тревісе.
— Це шипшина, дикі троянди. Знаю одну місцину біля Монберрі, там їх сила-силенна. Можу повезти тебе туди, як захочеш. Дженні, з тобою все гаразд? Ти така бліда…
— Та все добре…
— Тебе засмутила ця жахлива історія? Ти перелякалася? Не хвилюйся, зараз тут скрізь поліція. І я певен, Нола знайдеться.
— Мені не страшно. Не в цьому річ.
— А в чому?
— Пусте.
— То ти через Гаррі Квеберта? Твоя мати каже, що він тобі дуже подобається.
— Можливо. Не має значення, Тревісе, не зважай. Мені… мені треба в кухню. Я запізнилася, і мама знову сваритиметься.
Дженні зникла за дверми і налетіла простісінько на матінку. Тамара накладала їжу в тарілки.
— Знову ти запізнюєшся, Дженні! Людей повнісінько, а я тут сама кручуся!
— Вибач, мамо.
Тамара простягнула їй тарілку з тріскою і смаженою картоплею.
— Однеси Тревісові.
— Добре, мамо.
— Він гарний хлопчина.
— Та знаю…
— І запроси його до нас на обід у неділю.
— До нас? На обід? Ні, я не хочу. Він геть мені не подобається. Та ще й сподіватиметься марно, це буде недобре з мого боку.
— Не сперечайся зі мною! І ти так не приндилася, коли перед балом лишилася сама, а він запросив тебе. Ти йому дуже подобаєшся, це видно, і з нього буде путящий чоловік. Забудь того проклятущого Квеберта! Не матимеш його ніколи! Затям це! Квеберт — людина непорядна! А тобі пора знайти чоловіка, тому радій, що до тебе залицяється хороший хлопець, хоч ти й вештається цілими днями у фартуху!
— Мамо!
— Мамо! Мамо! — перекривила її Тамара дурнуватим писклявим голосом вередливої дитини. — Може, годі вже скиглити? Тобі незабаром двадцять п’ять! Перестарком хочеш лишитися? Всі твої однокласниці вже заміжні! А ти? Ти була королевою в школі, то що ж сталося, господи, боже мій! Ти так засмучуєш мене, доцю. Мама дуже розчарувалася в тобі. У неділю ми обідаємо з Тревісом, і край. Віднось йому замовлення і запрошуй на обід, мерщій! А тоді візьмеш ганчірку і повитираєш столи біля стіни, вони вже бруднющі. Щоб знала, як запізнюватися.
Середа, 10 вересня 1975 року
— Бачите, лікарю, цей симпатичний полісмен упадає коло неї. Я звеліла їй запросити його на обід у неділю. Дочка не хотіла, та я змусила її.
— Навіщо ви змусили її, пані Квінн?
Тамара знизала