Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Справді?

— Так. Ви завжди можете на мене розраховувати, Маркусе. Пам’ятайте це. Ми з вами одна команда. На все життя.

10. Пошуки зниклої дівчинки

(Аврора, Нью-Гемпшир, 1-18 вересня 1975 року)

— Гаррі, як змалювати почуття, яких ти сам не зазнавав?

— У цьому й полягає письменницька праця. Ви пишете, отже, можете відчувати дужче за інших і здатні передавати ті почуття. Писати — це дати змогу читачам побачити те, що вони не завжди можуть побачити самі. Якби історії про сиріт писали тільки сироти, це було б казна-що. Тоді б ви не могли писати ні про матір, ні про батька, ні про пса, ні про льотчика, ні про російську революцію, бо ви не мати, не батько, не пес, не пілот і не бачили російської революції. Ви лише Маркус Ґольдман. Якби кожен письменник мусив писати тільки про себе, література була б страшенно вбога і втратила сенс. Ми маємо право писати про все, Маркусе, про все, що нас хвилює. І ніхто не може нас за це судити. Ми письменники, бо здатні зробити по-іншому те, що роблять усі — писати. У цьому вся хитрість.

Усім здавалося, наче вони бачили Нолу. В універсамі сусіднього міста, на автобусній зупинці, біля шинквасу в кав’ярні. Ще тиждень після її зникнення, поки тривали пошуки, поліції випало мати справу з великою кількістю помилкових свідчень. В окрузі Колридж зірвали показ фільму: якомусь глядачеві здалося, начебто в третьому ряду він побачив Нолу. З околиці Манчестера доправили до комісаріату батька, який проводив на ярмарок свою доньку, п’ятнадцятирічну білявочку.

Попри всі зусилля, пошуки не давали результату. Залучили всіх довколишніх мешканців, охопивши сусідні з Авророю райони, та все марно. Фахівці з ФБР, які прибули на допомогу, спираючись на власний досвід і статистику, радили, де треба шукати передовсім, — у річках і озерах, на узліссях, біля автостоянок, на смітниках, де гнили смердючі покидьки. Справа була така складна, що вони покликали навіть екстрасенса, який працював із двома вбивствами в Ореґоні, щоправда, цього разу він був безсилий.

Аврора нуртувала, містечко заполонили роззяви та журналісти. У поліційному відділку на головній вулиці ні на мить не зупинялася робота: тут координували пошуки, збирали і тасували інформацію. Телефон був аж гарячий від нескінченних дзвінків, переважно дріб’язкових, і кожен дзвінок потребував ретельної й забарної перевірки. Якісь зачіпки таки виявили у Вермонті й Массачусетсі, туди послали кінологів, та марно. Прес-конференції, що їх біля відділку двічі на день давали начальник поліції Пратт і капітан Родік, дедалі дужче скидалися на визнання власного безсилля.

Аврора перебувала під посиленим, хоч і негласним наглядом: федерали, розчиняючись в юрмі журналістів, які прибували з усіх усюд висвітлювати події, уважно стежили за домом Келлерґанів і прослуховували їхній телефон. Якщо дівча викрали, злочинець незабаром з’явиться. Зателефонує чи, може, через природну розбещеність приєднається до натовпу людей, які несуть до будинку номер 245 записки зі словами підтримки. Якщо ж ідеться не про викуп, а тут, як дехто підозрює, орудував маніяк, то його слід було якомога швидше знешкодити, поки він знову не заходився вбивати.

Люд згуртувався: чоловіки, не шкодуючи часу, обнишпорювали кожен метр гаїв і полів, оглядали береги річок і струмків. Роберт Квінн узяв два відгули, щоб долучитися до пошуків. Ерні Пінкас відпрошувався з роботи на годину раніше і приєднувався до пошукових загонів, що працювали з другої половини дня і до самісінької ночі. Тамара Квінн, Емі Пратт й інші добровольці готували в кухні «Кларксу» їжу для шукачів. Усі їхні балачки були тільки про розслідування.

— А я дещо знаю! — сказала Тамара Квінн. — У мене є цінні відомості!

— Що ти знаєш? Що? Розповідай! — вигукували слухачки, намащуючи хліб маслом.

— Не можу… Це надто серйозно.

І кожна починала говорити, що вона давно вже підозрювала: в домі номер 245 на Террас-авеню коїться щось незрозуміле, нічого дивного, що все так погано скінчилося. Пані Філіпс, син якої навчався в одному класі з Нолою, розповіла, що ніби якось на перерві хтось із учнів жартома задер Нолі блузку і всі побачили, що на спині в неї червоні басамани. Пані Геттевей сказала, що її донька Ненсі — близька Нолина подруга і що влітку сталося декілька дивних речей, а головне, Нола зникла була на цілісінький тиждень, і Келлерґани нікого до себе не впускали.

— А ота музика! — докинула насамкінець пані Геттевей. — Щодня доводилося слухати ту жахливу музику з гаража, і я знай собі гадала, чому він, чорти б його вхопили, весь квартал глушить. Либонь, слід було поскаржитися, та я не зважувалася. Священик усе-таки…

Понеділок, 8 вересня 1975 року

Було близько полудня.

Гаррі сидів у Гусячій бухті й чекав. У голові юрмилися одні й ті ж запитання: що сталося? Що з нею скоїлося? Він уже тиждень не виходив із хати і чекав. Спав на канапі у вітальні, прокидаючись від найменшого шуму. Нічого не їв. Йому здавалося, що божеволіє. Куди поділася Нола? Чому поліція не може нічого знайти? Що більше він міркував, то частіше спадало йому на думку: а що як Нола захотіла замести сліди? А що як інсценувала напад? Замурзалася томатним соком і репетувала, щоб усі вважали, начебто її викрали, а сама, поки поліція шукає її довкола Аврори, встигла вже від’їхати