Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— А це не боляче? — неначе за велінням інстинкту самозбереження, запитав раптом Вессл.
— Це ти про що? — пильно вдивляючись йому в очі, запитав Йоссар’ян.
— Таж про твою ногу, про що ж інше, — загадково всміхаючись, промовив Вессл. — Якщо не помиляюсь, ти й досі шкутильгаєш.
— Це я так, за звичкою, — з полегшенням переводячи подих, одказав Йоссар’ян. — Скоро, мабуть, мине.
Вессл зненацька звалився набік і тут же незграбно підвівся і став на одне коліно. Його очі напружено стежили за Йоссар’яном.
— А пам’ятаєш, — насупивши чоло, задумливо проказав він, неначе згадував через силу, — ти пам’ятаєш оту діваху, яка лупила мене в Римі туфлею по голові? — Йоссар’ян мимоволі аж крякнув з досади, а Вессл, удоволено хихикнувши, провадив далі: — Давай домовимося: я розказую тобі, за що та дівка лупила мене туфлею по голові, а ти відповідаєш на одне-однісіньке моє запитання, яке я тобі задам.
— Ну, задавай.
— Ти коли-небудь спав з Кристієвою кралею?
— Я? — здивовано мугикнувши, перепитав Йоссар’ян. — Звичайно, ні. Ну, то за що ж та дівка лупила тебе туфлею по голові?
— А я ще не задавав тобі мого запитання, — з переможним блиском в очах повідомив йому Вессл. — Я просто поцікавився, спав ти з тою кралею чи ні. Вона поводиться так, немовби ти з нею переспав.
— Чого не було, того не було. А як це вона там поводиться?
— Та так, неначе терпіти тебе не може.
— Вона з усіма така.
— Крім капітана Гадда, — поправив його Вессл. — От його-то вона терпить і не ремствує.
— Ще б пак! Він же має її за бидло, за брудну підстилку. Так можна причарувати до себе будь-яку з них.
— А ти бачив у неї на нозі рабський браслет? З ім’ям Гадда?
— Авжеж, то його штучки… На зло Кристі.
— Вона навіть віддає йому частину Кристієвих грошей.
— Послухай-но, якого дідька тобі від мене потрібно?
— А з моєю кралею ти спав?
— З твоєю? Відколи це в тебе своя краля?
— Ну, та, що лупила мене туфлею по голові.
— Що було, то було, кілька разів, — пригадав Йоссар’ян. — Тільки відколи це вона твоя? І взагалі — до чого ти гнеш?
— Вона теж терпіти тебе не може.
— Тю! Знайшов про що думати! Вона мене терпить — чи не терпить — так само, як і тебе.
— А що, вона й тебе лупила туфлею по голові?
— Вессле, дай мені спокій. Ти мені набрид.
— Кхи-кхи-кха! Ну, а ті кощаві графині з Риму, свекруха з невісткою, — дедалі настирливіше діймав Йоссар’яна Вессл, — з ними ти коли-небудь, того, спав?
— От тут би я не відмовився, — чесно признався Йоссар’ян. Від самої згадки про їхні звабні, хоч і мініатюрні грудки в нього аж до млості засвербіли долоні. О, як би він їх пестив!
— Вони теж терпіти тебе не можуть, — резюмував Вессл. — їм подавай Кристі, їм подавай Аарфі, тільки не тебе. Взагалі, я помітив, що гарні баби на тебе не того… ну, не клюють. По-моєму, вони просто тебе бояться. Ти на них робиш поганий вплив.
— Усі вони пришелепуваті,— понуро відказав Йоссар’ян, покірно чекаючи, якогось нового коника.
— А ти пригадуєш оту сіцілійку? — вдаючи глибокодумну цікавість, запитав Вессл. — Оту гладуху? Ну, оту гладуху в тюрбані, яка всю ніч обливала нас своїм потом? Що, по-твоєму, вона теж пришелепувата?
— А хіба й вона терпіти мене не може?
— Як ти тільки міг спати з лисою бабою?
— А як я міг знати, що вона лиса?
— А от я знав, — похвалився Вессл. — Знав із самого початку.
— Ти знав, що вона лиса? — вигукнув приголомшений Йоссар’ян.
— Ні, я просто знав, що ця форсунка не працюватиме, коли після збирання залишається зайва деталь, — відказав Вессл, аж пломеніючи від радості, що знову пошив Йоссар’яна в дурні.— Будь другом, подай-но мені, будь ласка, отой сальничок. Він закотився під тебе. Ну он, біля ноги.
— Немає тут ніяких сальничків.
— Та он же він, любенький, — проворкував Вессл і, підчепивши з долівки щось геть невидиме, підняв догори руку, щоб показати Йоссар’янові.— Доведеться починати все спочатку.
— Тільки спробуй. Уб’ю, гаде, на місці!
— Чому ти ніколи зі мною не літаєш? — зненацька запитав Вессл. — Ось яке запитання я хотів тобі задати. Чому ти ніколи зі мною не літаєш?
— Я ж тобі вже казав, — зніяковіло відвернувшись, пробурмотів Йоссар’ян. — Мене майже завжди призначають чільним бомбардиром.
— Не в тім річ, — похитавши головою, заперечив Вессл. — Просто ти пішов після Авіньйона до Бобкінса та Добкінса і сказав їм, щоб вони більш не призначали тебе бомбардиром до мого літака. Правильно я кажу?
— Нікуди я не ходив, — відчуваючи, що в нього палають щоки, збрехав Йоссар’ян.
— Ходив, — спокійно сказав Вессл. — Ти попросив їх не призначати тебе бомбардиром до мене, Жлобса та Хлюпа, бо, мовляв, ти нам трьом не довіряєш. А Бобкінс та Добкінс — ті сказали, що вони не можуть зробити з тебе персонального винятку, бо це було б несправедливо щодо тих, кому доведеться літати з нами. Правильно я кажу?
— Виходить, нічого не змінилося, ходив я туди чи не ходив, — підхопив Йоссар’ян. — Нема про що й говорити.
— Ні, є,— мовив Вессл, — бо відтоді вони тебе до мене ні разу й не призначали. — Він говорив це, стоячи навколішках і відвернувшись до грубки, і в голосі в нього не було ні докору, ні гіркоти, сама тільки сумна приниженість, але Йоссар’янові несила було слухати його й дивитись, як він щирить зуби, — немовби йшлося весь час про щось дуже кумедне. — А тобі не зашкодило б