Американський психопат - Брет Істон Елліс
…бо поки я це робив, не помітив, що за мною проїхала патрульна машина (що вони робили? Бозна, видавали талони на паркування?), і коли звук пострілу відлунює та згасає, ніч пронизує сирена, вона взялась нізвідки, серце скажено калатає, і я йду геть від тремтячого тіла, повільно, спочатку спокійно, начебто я невинний, тоді зриваюсь на біг, я лечу, поліцейська машина мчить за мною, і коп марно кричить у гучномовець: «Стояти, кинути зброю, стояти», я ігнорую їх, звертаю наліво, на Бродвей, прямую до парку мерії, пірнаю в провулок, патруль їде за мною, але провулок на середині звужується, і машина застрягає між стін, викресавши з них сині іскри, а я вибігаю з іншого боку, якомога швидше, на Чьорч-стрит, там кличу таксі, стрибаю на переднє сидіння і кричу на водія, молодого іранця, котрого захопив зненацька: «Вимітайся звідси мерщій — не їдемо», вимахуючи пістолетом перед його обличчям, але він збентежений, кричить із акцентом: «Не стріляй, прошу, не вбивай мене», і підводить руки, я буркочу: «От лайно» й кричу: «Поїхали!», але він наляканий: «Не стріляй у мене, не стріляй», я нетерпляче буркочу: «Та пішов ти» й натискаю на спусковий гачок, куля розриває йому голову, розколює надвоє, наче темно-червоний кавун на лобовому склі, я перехиляюся через нього, відчиняю двері, виштовхую тіло, зачиняю двері, починаю їхати…
…я важко дихаю від адреналіну, долаю лише кілька кварталів, частково — від паніки, частково — через кров, мозок, шматки голови на лобовому склі, мені ледве вдається уникнути зіткнення з іншим таксі на розі Франклін (справді?) та Грінвіч, я різко кидаю машину вправо, стукаюся об бік припаркованого лімузина, даю задній хід, з вищанням жену по вулиці, вмикаю двірники, надто пізно зрозумівши, що кров на склі зсередини, намагаюся витерти її рукою в рукавичці й наосліп мчу по Грінвіч, я повністю втратив контроль; таксі влітає в корейський магазинчик, поряд із рестораном караоке «Цвіт Лотоса», де я був з японськими клієнтами, котиться по прилавках з фруктами, розбиває скляну стіну, на капот летить тіло касира, Патрік намагається дати задній хід, але не виходить, він вилізає з машини, притуляється до неї, далі — вкрай нервова тиша, «Молодець, Бейтмене», — шепоче він, накульгуючи, вибігає з крамниці, тіло на капоті стогне в агонії, Патрік й гадки не має, звідки з’явився той коп, що біжить до нього через дорогу, він кричить щось у свою рацію, думає, що Патрік оглушений, але ж Патрік дивує його, стрибнувши вперед, перш ніж коп встигає схопити свою зборю, і збиває його на тротуар…
…на якому стоять люди з «Цвіту Лотоса», тупо дивлячись на аварію, ніхто не допомагає копу, і двоє чоловіків борюкаються на тротуарі, коп хрипить від напруги, він зверху, намагається вибити «Магнум» із руки Патріка, але Патрік почувається зараженим, наче його венами замість крові тече бензин; знімається вітер, температура знижується, починається дощ, але вони котяться вулицею, і Патрік все думає, що тут мусить бути музика, він вичавлює з себе демонічну посмішку, його серце калатає, і він доволі легко підносить пістолет до обличчя копа, його тримають дві пари рук, але саме палець Патріка тисне на спусковий гачок, куля зминає верхню частину черепа офіцера, не вбиває його, однак його пальці послаблюються, і Патріку вдається вистрелити йому в обличчя, куля, виходить з іншого боку з легкою рожевою хмаринкою; люди на тротуарі кричать, нічого не роблять, ховаються, біжать до ресторану, а поліцейська машина, від якої Патрік начебто втік, мчить до магазину, блимає червоними вогнями, вищить, зупиняючись, саме коли Патрік перечіпляється через бордюр і падає на тротуар, одночасно перезаряджаючи «Магнум», ховається за рогом, і жах, який начебто минувся, знову охоплює його, і він думає: «Я гадки не маю, що я зробив, щоб шанси впіймати мене зросли, я застрелив саксофоніста? Саксофоніста? Який, можливо, ще й мімом був? І ось що мені за це?»; і він чує, як наближаються інші машини, що заблукали в лабіринті вулиць, і копи тепер тут, уже не переймаються попередженнями, вони просто стріляють, і він стріляє у відповідь, не цілячись, два копи ховаються за дверима патрульної машини, спалахи від пістолетів схожі на кіно, і це змушує Патріка зрозуміти, що він направду втрапив у перестрілку, що він намагається ухилитися від куль, що сон загрожує перерватися, зникає, що він не цілиться уважно, лише несвідомо відстрілюється, коли випадкова куля влучає в бензобак, світло фар блякне перед вибухом, і вогонь злітає в темряву так, що ліхтар над ним теж несподівано вибухає хмарою жовто-зелених іскор, полум’я облизує тіла поліцейських, і живих, і мертвих, вибиває вікна «Цвіту Лотоса», у Патріка дзвенить у вухах…
…він біжить по Волл-стрит, досі в Трайбеці, тримається подалі від місць, де ліхтарі світять особливо яскраво, і помічає, що район, до якого він мчить, повен людей, що він біжить повз ряди «Порше», намагаючись відчинити їхні двері, пробуджуючи сигналізації; авто, яке він хотів би вкрасти, — чорний «Рендж-Ровер» із повним приводом, корпусом із авіаційного алюмінію на закритому сталевому шасі з інжекторним восьмициліндровим двигуном, але такого тут нема, і хоча це для нього розчарування, він п’яний від урагану збентеження, від самого міста, від дощу, що падає з крижаного неба, але в місті достатньо тепло для того, щоб туман клубочився в проходах між хмарочосами Баттері-Парку, Волл-стрит, байдуже — все довкола зливається в розмитий калейдоскоп, він зістрибує на набережну, робить сальто й біжить, наче скажений, щодуху, його мозок стискає фізичне вираження виключної, цілковитої паніки, недоладна втеча; тепер він думає, що машина женеться за ним порожнім шосе, тепер він відчуває, що ніч приймає його, десь чути постріл, але Патрік не помічає цього, його
