Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Але ж ти теж не п’єш пиво.

— Це не має значення. До того ж я щойно саме його і замовив. Ось так.

— О, Патріку.

— Якщо хочеш щось для мене зробити, можеш припинити цю сцену, — кажу я, ніяково озираючись.

— Офіціанте? — питає Евелін, щойно він приносить нам еспресо без кофеїну, портвейн та сухе пиво. — Я буду… я буду… що? — Вона дивиться на мене зі страхом та панікою, розгублена. — «Корона»? Ти її п’єш, Патріку? «Корону»?

— Господи. Припини. Вибачте її, — кажу я офіціанту і, щойно він йде додаю: — Так. «Корону». Але ми в клятому китайсько-каджунському бістро…

— Боже, Патріку, — схлипує Евелін й сякається в носову хустинку, яку я їй кинув. — Ти такий мерзенний. Ти… жорстокий.

— Ні, я… — я знову затинаюсь.

— Ти… не… — Вона змовкає, витирає обличчя, нездатна закінчити фразу.

— Я не що? — питаю я, мені цікаво.

— Ти не… — вона хлюпає носом, опускає очі, її плечі здригаються. — Не здоровий. Ти… — вона задихається. — Ти незрозумілий.

— Зрозумілий, — сердито кажу я, захищаючись. — Дуже навіть зрозумілий.

— Ти кровопивця, — схлипує Евелін.

— О ні, — кажу я, дивлячись на неї. — Це ти кровопивця.

— Боже, — стогне вона, люди за сусіднім столиком дивляться на нас, потім відвертаються. — Просто не віриться.

— Я йду, — м’яко кажу я. — Я оцінив цю ситуацію, і я йду звідси.

— Не треба, — Евелін намагається схопити мене за руку. — Не йди.

— Я йду, Евелін.

— Куди ти йдеш? — раптом вона рішуче опановує себе. Вона ніяк не може дозволити сльозам, яких, як я помітив, зовсім небагато, зіпсувати свій макіяж. — Скажи, Патріку, куди ти йдеш?

Я кладу сигару на стіл. Вона надто засмучена, щоб це прокоментувати.

— Просто йду, — відповідаю я.

— Але куди? — питає Евелін, сльози в очах. — Куди ти йдеш?

Схоже, що всі люди в ресторані, які можуть нас чути, відвертаються в інший бік.

— Куди ти йдеш? — знову питає Евелін.

Я не відповідаю, я загубився у своїх думках, я думаю про інше: ордери, біржові пропозиції, право на одержання акцій працівниками компанії, придбання підприємства в кредит із заставою майна, фінансування, рефінансування, боргові зобов’язання, зміну юридичного статусу, передачу повноважень, форму 8-К, форму 10-Q, нульовий прибуток, оплату натурою, ВНП, МВФ, модні гаджети, мільярдерів, Кенкічі Накаджиму[157], безкінечність, Безкінечність, яка максимальна швидкість розкішного авто, виведення з кризи, втратні облігації, чи не відмінити мені підписку на журнал «Економіст», Святвечір, коли мені було чотирнадцять років і я зґвалтував одну з покоївок, інклюзивність, заздрість щодо життя інших, чи можна вижити, якщо в тебе тріснув череп, очікування в аеропортах, придушений крик, кредитні картки і чужий паспорт, і коробку сірників з «Ля Коте Баск», забризкану кров’ю, поверхню, поверхню, поверхню, Роллс — це Роллс, це Роллс. Для Евелін наші стосунки — жовто-блакитні, однак для мене це сіре місце, переважно, затемнене, розбомблене, плівка з цього фільму в моїй голові — безкінечні кадри з камінням, мова, якою там розмовляють, — вкрай іноземна, звук накладається на нові зображення: кров, що ллється з банкоматів, жінки, які народжують через анальний отвір, зародки, заморожені чи збовтані (як це?), ядерні боєголовки, мільярди доларів, повне знищення світу, когось б’ють, хтось інший вмирає, ще хтось — без крові, найчастіше — від пострілу з рушниці, замовні вбивства, коми, життя, розігране як ситком, порожня сторінка, що перетворюється на мильну оперу. Це ізолятор, який потрібен тільки для того, щоб відкрити мою серйозно обмежену здатність відчувати. Я у його центрі, я поза часом, і ніхто не питає мене про те, хто я такий. Я раптом уявляю скелет Евелін, покручений, він розсипається, і це наповнює мене радістю. Мені знадобилося чимало часу, щоб відповісти на її питання (Куди ти йдеш?), але тепер, ковтнувши портвейну, потім пива, я підводжуся і кажу їй, одночасно думаючи: «Якби я й справді був машиною, що б це змінило?»

— До Лівії. — І після довгої паузи: — До Паго-Паго. Я хотів сказати — Паго-Паго, — і ще додаю: — Через твою істерику я не платитиму за вечерю.

Спроби приготувати й з’їсти дівчину

Світанок. Нині листопад. Я не можу спати, кручусь на своєму футоні, досі в костюмі, таке враження, що хтось запалив вогонь у мене в голові, це постійний пекучий біль, від якого розплющуються очі й почуваєшся безпорадним. Ані наркотики, ні їжа, ні алкоголь не можуть втамувати цей жадібний біль; всі мої м’язи заклякли, всі мої нерви горять, я горю. Я щогодини п’ю «Сомінекс», бо «Далмейн»[158] у мене скінчився, але це не допомагає, і скоро навіть коробка «Сомінексу» спорожніла. У кутку спальні лежать речі — пара жіночих туфель від «Едвард Сьюзен Бенніс Аллен», рука, якій бракує великого та вказівного пальців, свіжий випуск «Веніті Фейр» у плямах чиєїсь крові, просякнутий кров’ю пояс-шалик, з кухні тягне запахом свіжої крові на плиті, й коли я вивалююся з ліжка до вітальні, стіни дихають, сморід гниття просочив усе. Я запалюю сигару, сподіваючись, що дим хоча б частково його переб’є.

Її відрубані груди сині, виглядають здутими, соски тривожно коричневі. Груди в облямівці з чорної засохлої крові доволі вишукано лежать на порцеляновій тарілці, яку я купив у «Поттері Барн», тарілка стоїть у кутку кімнати, на програвачі «Вурлітцер», хоча я й не пам’ятаю, як це туди ставив. Я також зняв усю шкіру і майже всі м’язи з її обличчя, тепер воно схоже на череп, з якого звисає довга грива хвилястого білявого волосся; череп приєднаний до холодного тіла. Очі розплющені й звисають з очниць, немов на ниточках. Грудну клітину важко відрізнити від шиї — все це схоже на рублене м’ясо, живіт виглядає, як лазанья з баклажаном та козячим сиром з «Іль Марлібро» чи якась собача їжа, переважають червоний, білий та коричневий кольори. Частина нутрощів розмазана по одній зі стін, решта лежить, згорнена кульками, на столику зі скляною стільницею, виглядає, як довгі сині черви-мутанти. Шматки шкіри, що лишилися на її тілі, — синювато-сірі, кольору