Ми проти вас - Фредрік Бакман

Тож Ана біжить до білого автомобіля, який починає горіти, просто через дорогу. Дядько, який повертається з лікарні в Геді, занадто пізно побачив, що сталося на дорозі. Він минає «вольво», об’їжджає «сааб» і щосили гальмує. Ана якраз добігає до середини траси.

Відар біжить за нею, кричить, але все відбувається надто швидко. Тому він кидається вперед і відштовхує Ану з дороги.

Тому що він — той, у кого брак контролю над імпульсами. Він не може зупинитись і рятує життя тієї, яку любить.

Ана скочується на узбіччя, підводиться на ноги серед снігів і кричить не своїм голосом, але той, кого вона любить, уже не тут і не може її почути. Дядьків автомобіль несло занадто швидко, удар припав спереду на повній швидкості, тіло вдарилося об капот, і Відар Рінніус загинув так само, як жив. Миттєво.

Цю історію любові ми ніколи не забудемо.

48

«О, Боже, Боже! Мій бейбі!»

Ви колись бачили падіння міста? З нашим це сталося.

Ви колись бачили, як місто підіймається? Наше пережило і це.

Ви бачили, як люди, які зазвичай сваряться через кожну дурню — через політику, релігію, спорт чи щось іще — збігаються з усіх усюд, щоб допомогти гасити пожежу в старому пабі? Ви бачили, як вони рятують життя одне одному? Ми бачили. Можливо, ви теж так робили. Можливо, ви не так уже й відрізняєтеся від нас, як думаєте.

Ми намагалися з усіх сил, справді з усіх. Тієї ночі ми віддали все, що могли. І все-таки програли.

У Бйорнстаді багато гарних дерев. Часом ми кажемо, що нове дерево виростає щоразу, коли тут когось хоронять. Саме тому в місцевій газеті оголошення про народження дітей ідуть поряд із повідомленнями про смерть. Це для того, щоб у нас не закінчувалися ні дерева, ані люди.

Але ми нічим не зарадимо.

Нам не потрібне нове дерево. Ми не хочемо іншої людини. Нам хочеться повернути того, хто був із нами.

* * *

— О, Боже! Боже! — Відарова мама з криком б’ється в руках заплаканих чоловіків, які стоять у неї на кухні.

Ті чоловіки не знають, що сказати. Їх поглинає та сама темрява, в яку занурюється жінка. Відарова мама падає на підлогу й ридає від відчаю:

— Мій бейбі! Де мій бейбі? Де мій бейбі, де мій бейбі, де мій бейбі?

* * *

От паскудники.

Скільки разів таке подумає мама, поки ростуть її діти? «Паскудники». Скільки їй доведеться гаркати на них? Скільки ще треба нагадувати малому хлопцеві про найпростіші речі? Наприклад — щоб він зав’язав шнурівки. Кажеш йому: «Зав’яжи шнурівки». Та хіба ж він послухає? Звісно, ні. Йому нагадують: «Зав’яжи шнурівки, бо впадеш! Зашпортаєшся і натвориш собі біди!». Буде боліти. От паскудник.

Тієї ночі Лео погано зав’язав шнурівки. А якби зав’язав їх міцно, то пробіг би поміж деревами на кілька секунд швидше, вибіг би з лісу і встиг спуститися до траси. І опинився б там саме тоді, коли дорогою їхав автомобіль. Це просто кілька секунд. Просто одна шнурівка й погано зав’язаний вузлик.

Тієї ночі Міра засинає біля Лео в його ліжку, він не проганяє її, і це просто казковий подарунок для мами від дитини-підлітка. Міра з Лео прокидаються від того, що в кімнату тихо заходить Майя і вмощується на ліжку біля них. Міра так міцно притискає до себе дітей, що їм бракне повітря.

От паскудники.

Паскудники, малі паскудники.

* * *

З дитинства Відар узагалі не любив боятися. В усіх дітей бували нічні кошмари, і вони хотіли, щоби звечора біля них не вимикали лампу, але Відар так не робив. Коли вони разом з Теему жили в одній кімнаті й мали двоповерхове ліжко, Відар уперся, що буде спати знизу. Лише через кілька місяців Теему зрозумів чому. Він прокинувся однієї ночі й почув, що Відар плаче. Теему зістрибнув униз до молодшого брата і змусив його розповісти, що сталося. Йому таки вдалося розговорити малого, якому тоді було п’ять-шість років: Відар був упевнений, що на світі живуть жахливі чудовиська, які ночами приходять до їхнього будинку. «От чорт, тоді чому ти хотів спати на нижньому ліжку?» — вигукнув Теему. «Щоб ті чудовиська забрали мене першого, а ти встиг утекти!» — схлипнув Відар.

Він не вмів себе стримувати. Ніколи не вмів.

Коли смерть збиває тих, хто залишився, з ніг, попереду тягнеться така немислимо довга дорога повернення до звичайного життя. Горе — це дикий звір, який затягує нас далеко в темряву, і нам здається, що ми вже ніколи не дістанемося додому. Вже ніколи не засміємося. Нам так боляче, що ми навіть не розуміємо, чи цей біль стихне, чи до нього просто доведеться звикнути.

Цілу ніч Ана сидить у лікарні на підлозі під палатою Відара. Теему і його мама сидять по обидва боки від неї. Тримають Ану за руки, чи, може, це вона тримає за руки їх. Ці троє людей так сильно любили Відара Рінніуса, що не вагаючись віддали б свої життя замість нього, якби могли. Не такий поганий результат для однієї людини. Можливо, настане день, коли вони зможуть про це думати без відчуття, що розриває їх зсередини.

Тієї ночі помирає один хлопець. І один дядько. Мама, брат і дівчина сидять у лікарні; тітка повертається в будинок, який тепер завжди буде порожнім. Двоє чоловіків з Геда опиняться у в’язниці за звинуваченням у підпалі, один із них вже ніколи не зможе ходити після тієї автомобільної аварії в лісі, але дехто з нас так і не позбудеться думки, що це замале покарання.

Хтось скаже, що це був нещасний випадок. Інші вважатимуть, що це — вбивство. Одні будуть переконані, що в цьому винні тільки ті чоловіки, інші стануть стверджувати, що винних більше. Що це вина багатьох. Що це наша вина.

Так легко змусити людей ненавидіти одне одного. Саме тому любов така незбагненна. А от ненависть — вона напрочуд проста і завжди може перемогти. Це команди з нерівними силами.

Павук, Столяр і чоловіки в чорних куртках майже добу проводять у лікарні. Разом із ними там залишаються жінки й чоловіки, тітки і дядьки, старі й молоді, одягнені у білі сорочки і зелені футболки.