Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

— Скелетів, черепів немає? — уточнив питання монах.

Олег похитав головою.

— Добре! — голос ченця став солодким, наче він щойно випив меду. — Тепер я вас обох виведу! — Він перевів погляд з Олега на Колю.

— А Ріна? — запитав розгублено Бісмарк.

— Марія поки що залишиться тут. Не турбуйтесь. Я впорядкую її келію і принесу їй усе, що треба. І буду приносити щодня, допоки її не покличе небо.

— Покличе небо? — злякано повторив Олег. — Вона що — помре?

— Ви помиляєтесь, — відповів чернець. — Небо закличе всіх під свою опіку для боротьби з нечистю, яка наближається до нас. Без Марії ми не дамо ради, лише вона може закликати нам на поміч янголів небесних! Але передусім вона повинна відпочити і усвідомити себе тою, ким завше була, не відаючи про те.

Ріна, мовби розмова її не стосувалася, ступила в темну келію, обійшла її зі свічкою в руці й затримала погляд на жіночому лику на стіні. Оглянула ніші — їх було кілька. Зупинилася перед кам’яною лежанкою, що виступала в правому дальньому від дверей кутку. Доторкнулася до неї.

— Тут було сіно або тканина? — прошепотіла.

— Там буде матрац із сіном! — пообіцяв їй чернець. — Тут усе тепер буде інакше, — у його голосі пролунали нотки радості, виконаної мрії, втілення бажання.

— Але поки що нам треба піти, — додав він дещо стурбовано.

— Ідіть, мені не буде страшно, — сказала Ріна. — Дивно, що я тепер добре бачу в темряві.

— Це не дивно, — відповів чернець. — Вашим очам підсвічує ваше власне світіння. Вам вже без потреби свічка.

Бісмарк, слухаючи ченця, глянув на Ріну і справді побачив, як її фігуру обрамлює ніжне світіння, що сягає стін келії. В цей момент він піймав на собі її погляд, і йому стало відразу спекотно. Від несподіванки сахнувся до дверей.

Дорога назад, на поверхню, здалася Олегові коротшою. На дворі цабенів дощ.

— Майже дев’ята! — Коля показав Олегові точний час на смартфоні.

Вони переставили речі на мокрі верхні сходинки перед входом у підземелля. Чернець якраз замикав двері.

— Гра зникла! — промовив Коля, все ще дивлячись на екран смартфона.

Він підніс мобілку ближче до обличчя. Пальцем «перегорнув» усі робочі сторінки. Лицарі на коні зникли, як і всі інші фігурки і кольорові фонові підкладки.

Олег дивився на золотий перстень на Коліному пальці.

— Вона не зникла, — посміхнувся він. — Вона перейшла в реальність.

— Беріть речі, — монах кивнув на наплічники і торбинку Бісмарка.

Рінина торбинка так і залишилася всередині, за першими, щойно зачиненими дверима. Монах сказав, що віднесе їй пізніше.

— А нам куди йти? — запитав Коля. — У санаторій?

Чернець посміхнувся.

— Ні, — сказав він. — Вибрані вас чекають в іншому місці. Тут поруч. У «Еквідосі». Ви сидіти в сідлі вмієте?

Обидва розгублено похитали головами.

— Так і думав! — не засмутившись, майже весело вигукнув монах. — Навчитесь! Ваше життя тепер стане немислимим без коней.

— А що це за «Еквідос»? — запитав опісля Олег, коли йшли вони вузькою стежиною старого лісу повз могутні дуби і буки.

— Для мирян — кінноспортивний центр, для нас із вами — таємна обитель хранителів, готових у будь-який момент виконати волю Божу. Попереду у вас дуже важкі випробування. День від дня ми чекаємо великого лиха, що йде на нас зі Сходу. Вам доведеться вступити з ним у бій! І тільки Марія зможе вас врятувати, якщо ворогові вдасться скинути вас на землю! Тільки з Марією ви зможете перемогти ворога!

В Олегових очах блиснув задумливий вогник. Він згадав слова старого археолога з острова Андрос. Той теж казав про велику біду, що насувається зі Сходу.

— А «обрані» — це що, як спецназ? — цілком серйозно перепитав Коля, перевівши погляд на новий перстень.

— Так, це як небесний спецназ! — кивнув чернець, що йшов попереду. — І найсміливіші з нього стануть вартою вічності!

Епілог

Олег Бісмарк намагається зазирнути в майбутнє

У першу ніч на новому місці Олегові не спалося. Кімнатка з віконцем на ставок, вода в якому відсвічувала смарагдовою зеленню, відразу здивувала мініатюрним розміром. Її можна було б порівняти з тюремною камерою, якби не бездоганний ремонт і не сліпуча білизна стін і стелі. Під віконцем стояв дерев’яний столик, на ньому праворуч простенький свічник, а поряд — в’язанка свічок, не менше двох десятків, і сірники. Посередині столика лежала товста картонна тека для паперів. Синього кольору, на зав’язках. Після того, як Олег залишився сам, він заглянув до теки і прочитав назву товстого рукопису. «Хроніка Ольгерда. Переклад українською професора Богдана Куриласа». «Ага»! — зрозумів Бісмарк, згадавши, як дивна комп’ютерна гра перейменувала його на Ольгерда і залучила до своїх персонажів.

Коли мобільник попередив, що батарея ось-ось вичерпається, Олег дістав зарядний пристрій і на свій подив з’ясував, що розеток в кімнаті нема. Ні розеток, ні вимикачів, ні навіть лампи під стелею. Цілковито іншим поглядом він втупився у вікно, розуміючи, що воно і є головним джерелом світла. А свічки світитимуть, коли погасне вікно. В цей момент час наче сповільнився. І замість протесту або хвилювання, пов’язаного з неможливістю комунікувати зі світом, налинув спокій.

Незабаром неголосний дзвін покликав Олега на вечірню трапезу. За довгим столом в просторій кімнаті з голими, пофарбованими в блакитний колір стінами, зібралося семеро. Олег знав лише Колю. Перед тим, як сідати, присутні перезнайомилися і, сам собі дивуючись, Бісмарк, тиснучи руку братові Зиновію, назвався «братом Ольгердом».

Брат Зиновій, очевидно, був старшим серед обраних. Саме він після трапези повідомив про те, що вранішній дзвін прозвучить о п’ятій.

Вузьке дерев’яне ліжко виявилося твердішим за канапу. Заснути Олегові не вдавалося. Він просто лежав, дивлячись у стелю, і думав.

Згадуючи все, що пережив останнім часом, він намагався розкласти усі події чітко і логічно зрозуміло, він хотів, щоб ці події самі вишикувалися за значимістю і хронологією, як школярі, яким дали команду вишикуватися за зростом. Він врешті хотів побачити чіткіше і зрозуміліше завтрашній день, адже саме минуле визначає майбутнє, а не навпаки. Він хотів знайти у своєму недавньому життєвому досвіді підказку щодо лиха, яке насувається.

Але, як не старався, жодним чином він не міг передбачати того, що з ним ось-ось станеться. Фантазії людською не вистачило б, щоб передбачати, як драматичні події, що наближаються з неймовірною швидкістю, змінять саме життя навкруги, перевернувши безжально і його світ, і його власне життя. Може, передвісником цих прийдешніх подій стало уявне занепокоєння про своїх найближчих, про батьків, що живуть у Чернігові. Дивним чином до думок про батьків приєдналися думки про Ріну. Думки зовсім інакші, думки безсловесні, наповнені тільки теплом і почуттям.

— Здається, я її люблю, — признався собі несподівано Олег-Ольгерд. — Тільки любов моя до неї не вимагає відповіді. Вона жива і сильна доти, поки безмовна. Нерозділене кохання сильніше за будь-яке взаємне. Сильніше і лютіше. Якщо людина усвідомлює силу