Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Пінхас зрозумів, що ляндкомісар показував гостям його альбом із картами та кресленнями, з найважливішими цитатами й зображеннями озера Амадоки. — Він стверджує, — сміявся Оскар, і його голос відлунював у нічній порожнечі вулиці, — що тут неподалік розливалося колись найбільше в Европі озеро. Це взялося з «Історії» Геродота і кількох середньовічних мап, копіями яких володів учитель нашого єврея. Мапи згоріли, — відповідав на запитання своїх гостей ляндкомісар. Але якби це справді було так, якби озеро таки існувало, уявіть собі, як це вплинуло би на історію, на нас із вами. Як би його наявність відобразилась на війнах і на кордонах, на всій цій місцевості. І якщо припустити, що Геродот його не вигадав, то що з ним сталося? Найбільше в Европі озеро просто зникло, випарувалося, запалось під землю? Куди поділися кораблі, риболовецькі села? Що сталося зі щуками й велетенськими сомами?
Оскар був уже добряче напідпитку.
Тим часом жінки, користуючись відсутністю чоловіків, вели власні розмови. Генрієтта зітхала, що Мішке далеко не така спритна й охайна, як попередні служниці. До того ж вона розбещена: схоже, спить із охоронцем. Однак особливо вибирати немає з чого, зрозуміло — війна. Єдине, чого би фрау не стерпіла, — це крадіжки. Але поки що за Мішке нічого схожого не спостерігалося.
Генрієтта скаржилася на своє недавнє пережиття. Вони йшли містечком, і Клаус почав смикати її за руку. Вона обернула голову і побачила на хіднику молоду єврейку з простреленим черепом. Мертва жінка лежала горілиць із розплющеними очима, з роззявленим ротом. У її голові зяяв чорний масний отвір, волосся стирчало звідти, лисніючи кров’ю, з нього звисали якісь драґлисті шматки. Жінка лежала посеред вулиці, і її проминали люди.
Служби, які повинні стежити за збором трупів, за порядком на вулицях, працюють геть погано. Часом доводиться захищати від цих євреїв із Юденрату інших євреїв. Якось, ще взимку, Оскар побачив, як багаті євреї в ґетто стояли і спостерігали за тим, як кілька найубогіших і хворих бідолах розчищають сніг. Оскар вийняв пістолета і всіх змусив узятися до роботи.
Що вже казати про українців, — продовжувала Генрієтта. Їй здавалося, що їхній охоронець кричить на коней. Він не сміє цього робити, Оскар йому зніме голову, якщо він бодай пальцем торкнеться цих коштовних ахалтекинців, перлово-опалових, кремово-сяйливих істот із витонченими тілами, з граційною ходою, з молочно-рожевою ніжною шкірою, перекуплених Оскаром у Львові в чоловіка, який привіз їх ще до війни з Туркменістану.
Фрау ревнує свого чоловіка до його коней, — сказала Пінхасові Мішке. А потім простягнула йому чисту сорочку й повідомила, що господар чекає вже на Пінхаса у себе в кабінеті.
Дівчина дивилась, як Пінхас переодягається. Вони вийшли з кімнати разом, негайно натрапивши за порогом на Ромця. Той дихав Мішке у вухо, поки вона провертала ключ у дверях, а тоді відпровадив Пінхаса до бібліотеки, що слугувала водночас кабінетом.
Ляндкомісар дивився, як палахкотить вогнище у каміні. Він видавався втомленим, навіть виснаженим.
На чому ми закінчили? — запитав він, побіжно зиркнувши на Пінхаса, який стояв навпроти господаря.
Минулого разу ми закінчили «Медею».
Ох, закінчили? Я й забув. То що ти розповідатимеш мені сьогодні? Ще щось знаєш напам’ять?
Напам’ять я знаю лише Евріпіда. Інших гірше.
Ляндкомісар підняв на Пінхаса здивований погляд.
Що ти? Невже всі запаси закінчились? І що ж мені тепер із тобою робити? Ні, ні. Подумай краще, пригадай.
Пінхас помовчав.
Можливо, я пам’ятаю «Жаб» Арістофана.
Ляндкомісар скривився.
Комедії не люблю. Але що поробиш. Давай «Жаб». Я ж знав, що ти щось вигадаєш, що ти постараєшся, щоб виграти трохи часу.
Чи не сказати, пане, жарта звичного,
Щоб глядачі, як завжди, посміялись? — прочистивши горло, розпочав Пінхас давньогрецькою.
фотокартка: купання дитини в пластиковій ванночці
То він збирався вбити тебе, коли ти вичерпаєш свої знання? — запитала Уляна.
Він жодного разу нічого такого не вимовив, — відповів Пінхас. — Кидав лише якісь натяки, недомовки. Але я не збирався чекати. Я хотів убити себе сам.
Ще починаючи з місяців у в’язниці, відколи тіло Пінхаса почало гоїтися і він обережно пробував зводитися на ноги, робити кроки, відколи зміг уже втримати в руці ложку, він почав віддаватися двом різновидам думок, що були тісно між собою пов’язані й дозволяли витримувати навколишнє.
З першим різновидом належало обходитись якнайобережніше. Він стосувався рідних: того, хто з них міг бути живим. Від напруги Пінхасові зводило судомою м’язи — настільки уважно він намагався не допускати марних надій. Батько мав мізерні шанси. Ще лежачи непритомним у переповненій в’язнями камері, Пінхас зумів вирізнити розмови про ті перші страти на Федорі. Стара Фейґа була надто немічна, надто виснажена життям, щоби мати змогу витривати. Натомість мама і мала Фейґа могли отримати більше можливостей. Пінхас знав, що там, у місті, люди продовжують жити. Sie Zain Guit, повторюють вони безліч разів на день, знову і знову. Зникають їхні родичі, вранці будинок навпроти стоїть спорожнілий, у них відбирають гроші, речі, відрізають їм бороди. Так, це жахливо, кричать вони, стогнуть і плачуть, тремтять, міцно обійнявшись у своїх тісних сховках, а тоді знову шепочуть на вухо одне одному: Sie Zain Guit. Не може бути завжди так погано. Колись це мусить закінчитися.
Багато хто продовжує жити: діти граються на вулицях, мами варять їм їжу, бабусі перераховують їхні пальчики під час купелі, тати викопують ночами сховки. Якщо бодай хтось один із Пінхасових рідних досі живий, отже, Пінхас мусив жити також, щоби допомогти, коли вирветься з в’язниці, щоби порятувати, щоби бути поруч.
Інший різновид думок стосувався імовірности того, що всі Пінхасові рідні загинули. Пінхас відганяв від себе думки про те, в який спосіб це могло статись, якими були їхні вирази облич за мить до того і в ту саму мить, чи сильно вони страждали, чи дуже вони боялися. Найзапекліше він відганяв влізливе припущення про те, що загибель була би бажанішою, ніж те існування, яким зараз живуть його рідні, якщо вони живі.
Ці думки стосувалися Пінхасового плану вбити себе, щойно довідається, що більше немає заради кого залишатися. Він жадібно уявляв собі мить, у яку повинен був здушити собі шию мотузкою, чи ввігнати уламок скла в шию, або вихопити в охоронця зброю і вистрілити собі в роззявленого рота.
Справжніх можливостей заподіяти собі смерть Пінхас не мав ні у в’язниці, ні згодом, у будинку ляндкомісара, де більшість часу його було замкнено в крихітній напівпідвальній кімнатці. Але Пінхас знав: спосіб