Амадока - Софія Юріївна Андрухович
На цю звістку Якимчук припинив ходити кімнатами, повернувся до вітальні і сів поруч із Зеною перед тарілкою з жовтим застиглим пляцком на ній. Зеновія вп’ялася в нього поглядом і випустила просто йому в обличчя хмару диму. Вона ніколи раніше не курила в будинку. Взагалі — доньки вперше бачили, щоб вона курила.
Якраз тоді додому повернувся Василь Фрасуляк. — Я цим гостям віддала наше останнє сало, — повідомила Зена чоловікові. — Тепер знову будемо на одній картоплі сидіти. — Це ж гості, — відповів їй Василь, розглядаючи почервонілі від горілки обличчя шуцманів і напружену та згорблену спину Якимчука за столом. Там, під цим столом, сидів Пінхас, підібгавши ноги і обійнявши себе так міцно, ніби боявся, що його тіло от‑от збіжить, як молоко, і процідиться назовні крізь щілини в підлозі.
фотокартка: на тлі стелажів із книжками у читальному залі працюють за столами відвідувачі міської центральної районної бібліотеки
Вона притуляла вухо до підлоги і слухала його шепотіння. Він притуляв уста до стелі свого сховку і шепотів їй на вухо.
Пінхас розповідав, як із усієї сили мчав порожніми вулицями, але цей темп здавався йому надто повільним. Він точно знав, що батько з матір’ю не сплять уже котру добу, так і не дочекавшись його повернення від Кіршнера. Він хотів якнайшвидше покласти край їхнім хвилюванням і тому не дбав про гучне відлуння власних кроків. У деяких вікнах не відображався місяць, і Пінхас не відразу зрозумів, що багато шиб вибито.
Він збирався перейти Стрипу вбрід, щоб оминути міст, не йти вулицею. Від ріки його відділяло всього кілька десятків кроків, коли, завернувши за ріг кам’яниці, він наткнувся на групу чоловіків.
Бірнбауме, це ти? — запитав хтось із них у Пінхаса, а тоді приглушеним голосом звернувся до решти. — Це молодший Бірнбаум, я ходив із ним до школи.
Пінхас упізнав хлопця, але не відповів. Пришвидшив крок. Серце загупало так швидко й голосно, що Пінхас ледве міг розрізняти звуки зовнішнього світу.
Стій! Стій! Зупинись! — гукали голоси. Хтось розреготався. Хтось інший — а може, хтось той самий — вилаявся.
Вони погналися за ним, і він утікав, припустивши ще дужче, падав і котився заростями до самої води, а вони теж котилися за ним, лютуючи дедалі більше. Він гнав від себе спокусу зупинитися і спробувати з ними домовитись — бо що це таке, справді, якась сміховинна історія, навіщо вони за ним женуться, він же ціле життя знав кожного з них в обличчя, це ж файні хлопці, котрі, як і він сам, хочуть усім подобатися. Але страх піднімав його з каменів, виривав із колючих пагонів ожини, примушував бігти проти мілкої течії, вивертаючи ноги на ковзкому камінні. За спиною стояло важке хекання, змахи їхніх рук піднімали рух повітря поруч із його шкірою.
І потім вони впіймали його за штанку чи за рукав і повалили обличчям на каміння, а самі навалилися на нього згори, доведені цією гонитвою до останнього краю люті. Так він думав уже пізніше, коли згадував усе, що міг пригадати. Біль від цих спогадів багатократно посилювався, але не згадувати він не міг. Він пригадував воду, яка омивала його голову й тіло, гострі краї каменів, об які роздирали його обличчя, тримаючи за волосся, і по яких кресали його зуби, швидкість і силу, з якими його осипали ударами одночасно в різні місця, чужі пальці, кулаки, руки, які тлумили ним, перевертаючи, змінюючи його позу, щоби було зручніше бити, важкі черевики, прокляття, метушню, плювки, перекошені обличчя, сміх, шал, ляпаси і стусани, перетягування на берег — таке злагоджене, майже дбайливе — і після цього знову удари: ще сильніші, прицільніші, старанні, затяті. На цей момент, думав Пінхас, він уже непритомнів, і тому майже нічого насправді не міг пригадати. Але що тоді за видіння чиїхось круглих, широко розплющених очей перед його обличчям з’являлися в нього в голові, що за уривки фраз, що за запах цигаркового диму? Чи був певен він тоді, що помирає, що вони по-справжньому вб’ють його? Він не міг відповісти на це запитання. Він лише з певністю пригадував чорноту, в яку провалювався і з якої його видирали знову і знову, а він міг тільки повторювати подумки, з відчаєм: о ні, знову. О ні, знову.
Наступного разу він почав приходити до тями від чийогось скімлення. Його ніхто не чіпав. Він лежав горілиць на твердій і холодній долівці. Не міг розплющити очей. Взагалі не відчував, що має очі, рот, ніс, обличчя. Майже не міг дихати: повітря було замало, кожен вдих і видих спричиняли біль, що розростався за межі тіла. Очі, рот, ніс, обличчя, кінцівки — все тіло відчувалося чимось зовсім інакшим. Чимось розпеченим і роздутим, багатократно збільшеним у розмірах, розгалуженим, безформним, видозміненим, тяжким і огидним. Він чув шелестіння навколо, звуки чиїхось рухів, притишені голоси. Потім — лункі впевнені кроки. Багато гучних кроків, які викликали жах і паніку. Він знав, що треба втікати, але не міг поворухнутися, був замурований у тілі. Гриміло залізо. Щось важке кидали на долівку. Смерділо калом і кров’ю. Говорили німецькою. Когось штурхали, били. Когось кудись тягнули. Знову звучало скімлення. Він провалювався в чорноту.
Він знову тонув. Захлинався нескінченними потоками холодної води. Вода лилась і лилась, завдаючи різкого болю. Далі його обличчя — те, що було раніше його обличчям, — почали грубо обдирати. Крізь повіки засіріло світло. Він повертався в чорноту, але знову лилася вода, і він нарешті навіть відкинув набік голову — перший рух за невідомо скільки часу.
Я ж казав, що живий, — сказав хтось. — Навіть очі цілі, — докинув інший. — Дайте йому попити. Підніміть його.
До нього знову доторкалося безліч рук — його піднімали, підтримували голову, відкривали рота і вливали краплі води. Він не хотів пити. Точніше, він понад усе хотів пити, але не міг. Пити було страшно і боляче. Пити було неможливо. Намагався залишатися нерухомим. Чекав, поки йому дадуть спокій.
Крізь щілину лівого ока побачив тісний простір, заґратовані
