Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Вони залишилися за столом удвох — батько й Уляна. Уляна сьорбнула збіжжевої кави. Обпекла язика окропом.

Батько поклав свою долоню їй на руку. Дивився на неї сумним і стривоженим поглядом, уже одягнутий в уніформу, охайно зачесаний і поголений. Пахнув тютюном і сніданком. Вони посиділи мовчки, а тоді батько поцілував її у скроню й вийшов. Уляна зачекала, поки він вийде з двору, відхиливши фіранку на вікні. Тоді зачесалася, натягнула своє вузьке пальто, особливо тісне в плечах.

Зійшовши сходами, Уляна затрималася біля отвору і закинула туди згорток із кількома скибками хліба і сиром.

(Дякую.)

Вона розкрила парасолю, впіймала через паркан погляд сусідки, яка дивилася крізь вікно. Їхній пес цими днями розривався від гавкоту, ніби проклятий.

Неспішно рушила через подвір’я, хоч уже запізнювалася. — Уляно! — причулося їй. Вона не озирнулась. Вчепилася обома руками в держак парасолі і зціпила зуби. Та що це він виробляє, телепень, невже хоче все зіпсувати. Хоче, щоб його викрили. Щоб їм обом дісталося. Її теж уб’ють? Відправлять на роботу до Німеччини, і навіть батько не допоможе?

Усі ці дні у шпиталі вона не знаходила собі місця. Відсутня, надто довго стерилізувала інструменти, надто міцні робила розчини антисептиків. Забувала показники термометрів, уже струсивши їх, плутала ліки. Хворі німецькі чоловіки не злилися — зрештою, їй щастило, помилки, яких вона припускалася, не були занадто серйозними. З вами все гаразд, фройляйн? Ви погано себе почуваєте? Всі ці дні вона навіть фліртувати з ними не могла, і це, безперечно, неабияк їх непокоїло. То були ввічливі молоді люди, акуратні, освічені. Білосніжні усмішки, замислені очі. Один писав щоденника, гризучи кінчик олівця. В іншого на столику біля ліжка лежала «Поема про старого моряка» Колріджа.

Додому її підвіз водій ґестапо, який спеціяльно приїхав із Чорткова, щоб навідати свого сором’язливого товариша, Томаса Штетке. — Він такий делікатний, — притишеним від чулости голосом сказав Уляні Рудольф Ціммер, розігріваючи двигун машини. Ціммер був дебелий, мав рапате червоне обличчя і світлі брови. — Томас — найталановитіша і найніжніша людина з усіх, кого я знаю. Дуже вразливий. Ця війна дається йому складно. Таким людям, як він, не можна ставати свідками подібних речей.

Він уже почав спати, — спробувала розрадити Рудольфову печаль Уляна. — Минулої ночі він спав понад дві години, це вже щось.

Уляна не могла відмовити Ціммеру, хоч воліла повертатися додому пішки. Вона перестрибувала калабаню у дворі шпиталю, коли Ціммер гукнув її. Уляна обернулась і зауважила, що її литки ззаду заляпані тонким розсипом болотних бризок і панчохою поповзла стрілка. Він теж дивився на її литки. Вони зустрілися поглядами, і Ціммер, примруживши очі, голосно прицмокнув. Його запрошення сісти поруч із ним до автомобіля звучало однозначно. Уляна добре знала, чим може закінчитись її спроба відмовитися.

Ціммер кивнув головою на кам’яниці, повз які вони проїздили, здіймаючи фонтани багнюки на сполоханих перехожих зі здичавілими обличчями: — Вам дуже пощастило, що ми вичистили ваше місто, га?

Так, нам дуже пощастило, — стримано погодилась Уляна, розглядаючи пустку за вікном. Їй доводилося терпіти його руку на своєму коліні.

Зупинивши автомобіль неподалік від Уляниного дому (Дивись, куди я заради тебе заїхав: до якоїсь темної дупи, — реготав він), Ціммер бурхливо розповідав щось, аж рохкаючи від захоплення. Він мав гарні великі губи, насичено-малинові, вивернуті назовні. Уляна внутрішньо готувалася до поцілунку. Вона відчувала запах його подиху. Що буде потім, Уляна передбачити не могла. Ціммер нахилився над нею своєю тушею, притис до сидіння, однією рукою знерухомив обидва її зап’ястя за її спиною.

Наступної миті над ними різко розчахнулися двері. Ціммер підскочив, з розмаху вдарився потилицею об дах авто, рука потягнулася до пістолета.

Уляно, Уляно, — кричала Нуся не своїм голосом, але чомусь німецькою мовою. Вона вхопила сестру за лацкани пальта і тягнула її назовні з машини. — Уляно, швидко біжи додому, батько тебе зараз уб’є. Батько лютує. Він зараз вийде сюди. Він іде тебе шукати. Батько злий як чорт.

Приголомшена Уляна потягнулася за Нусею, але Ціммер вхопив її за поперек і притягнув до себе. Він притиснувся круглим лицем до її шиї ззаду, обіймаючи за талію так сильно, що Уляні перехопило подих. — Батько! Батько! Твій батько мене зараз уб’є! — загорланив Ціммер їй на вухо і зареготав. Уляна відчула, що його обійми стали слабшими, і швидко вивільнилась із настирною Нусиною допомогою.

Вони мчали догори вулицею, тримаючись за руки і грузнучи в болоті аж до кісточок, а ззаду розкочувався сміх Ціммера.

Сестри зупинились за кілька будинків від дому. Нуся приперла Уляну спиною до стовбура сливи.

Я ходила до лісу, — вимовила вона, задихаючись, і замовкла, чекаючи на реакцію.

Сама? — здивувалась Уляна, негайно забувши про Ціммера. — Тебе покликали?

Ні, не покликали, — з викликом відповіла Нуся. — Я сама пішла, бо довго ніхто не озивався. Я хотіла переконатись, що все гаразд. Принесла їм їжі.

То от куди зникає їжа, — невпевнено мовила Уляна. (Вона ж добре знала, куди їжа насправді зникає.)

Нуся зміряла її дивним поглядом: — Більшість їжі беру не я. Я взяла тільки трохи й одного разу.

Вони перезирнулися.

Але я не про це, — махнула головою Нуся. Її очі майже вилізли з орбіт, коли вона проказала: — Їх там немає! Сховок порожній!

Зрозумівши сенс Нусиної тривоги, Уляна стріпнула зі своїх плечей її руки, випручалась і ступила крок у напрямку їхньої хвіртки.

Все добре, — сказала вона знехотя. — Вони просто змінили місце. Криводяк казав про такі плани. З ними все гаразд. Він живий.

Вона відчувала Нусине хвилювання за крок позаду себе. Але Нуся мовчала.

Дякую, що витягла мене з машини цього дурня, — кинула Уляна. — Я, напевно, й сама втекла би від нього, але він був такий жирний і тяжкий…

І тоді Нуся тихим і якимось підозріло спокійним голосом сказала:

Сусіди запитали батька, собаку чи свиню ми завели.

Уляна зупинилась.

Що? — запитала вона, не обертаючись і нашорошившись усім тілом.

Сусідка щодня спостерігала, як ти кидаєш їжу під ґанок, — глузливо відповіла Нуся.

Уляна розвернулась і поглянула сестрі в обличчя. Нусині очі світилися мстивим задоволенням.

Батько таки вб’є тебе, — сказала вона. — Я не брехала німцеві.

Уляна увійшла в темний дім і рушила крізь передпокій до кімнати, залишаючи по собі сліди від болота. З кімнати їй назустріч вийшла мама з величезним оберемком у руках, обійшла її і сказала Нусі: — Треба спалити.

Зараз, напевно, палити не будемо, — відказала їй Нуся. — Тільки ще більше уваги привернемо. Та й не горітиме воно в тій мокроті.

У кімнаті стояв запах мильної піни. Повітря було важке і парке. Христя сиділа за столом,