Сперанци{612}. А для духовно спорідненого з нами люду, який прагнув сюди з усього обширу нашого краю, були впроваджені швидкі екскурсійні поїзди і диліжанси з м’якою оббивкою. Великим вкладом у спроби розважити публіку були виступи улюбленців Дублінського загалу, вуличних співців Л-н-г-н та М-лл-г-н, які у відомій усім своїй потішній манері виконали «У ніч перед тим, як Ларрі повели на шибеницю»{613}. Двоє наших незрівнянних комедіантів отримали неймовірний виторг, продаючи листівки з текстом цієї пісні шанувальникам гумору, і жоден із тих, чия душа плекає любов до щиро ірландського жарту без натяку на вульґарність, не дорікне їм за ці чесно зароблені пенси. А дітлахи з Притулку для Знайд Жіночої та Чоловічої Статі, які скупчилися біля вікон, що виходили туди, де відбувалася подія, були в захваті від такого несподіваного розширення спектру їхніх звичних розваг, і тут доречно буде вимовити слова подяки черницям Сестрам Доброчинницям за їхню чудову ідею надати бідолашним малюкам, позбавленим батьківського й материнського піклування, можливість побачити воістину повчальне видовище. Особи, близькі до віце-короля, серед яких помічено кілька вельми відомих у нашому світі леді, були запрошені їхніми ясновельможностями на велику трибуну з найвигіднішими місцями, в той час як для мальовничої чужоземної делегації, відомої під назвою Друзі Смарагдового Острова, була споруджена трибуна навпроти. Делегація, яка була присутня в повному складі, очолювалася командором Бачібачі Бенінобеноне (напівпаралізованого дуаєна довелося підняти на трибуну за допомогою потужного парового крана), ось її члени: мсьє П’єр-Поль Птіпоц, Владімір Вєлікошмарклін, архідрюк Леопольд Рудольф фон Свинбад-Худийталер, графиня Маруха Віруха Кицясоня Путряпешті, Гірам Ю. Бомбюст, граф Атанатос Карамелопулос, Алі Баба Бакшиш Рахат Лукум Ефенді, сеньйор Ідальго Кабальєро Дон Грішильйо і Палабрас і Патерностер де ла Малора де ла Малярія, Хокопоко Харакірі, Хай Хун Чан, Олаф Кобберкеддельсен, мінгерр Трик ван Трумпс, пан Полякс Піддеревський, Гускостав Прхклстр Кратчінабрітчісич, герр Бардакдиректорпрезидент Ганс Тецьки-Пецьки, ординарнийприватдоцентдержавнихгімназіймузеївсанаторіївсуспензоріївзагальноїісторії-екстраординарнийпрофесордоктор Кіґфрільд Юберальгемайн. Усі без винятку делегати у найрізноманітніших і найдошкульніших виразах затаврували це паскудне варварське дійство, яке їх запросили спостерегти. Потім серед делегатів ДСО розпочалася жвава дискусія (участь у ній узяли всі присутні), якого числа достеменно народився святий заступник Ірландії — восьмого березня чи дев’ятого{614}. Протягом суперечки пішли в хід гарматні ядра, ятагани, бумеранги, димові шашки, сікачі, парасолі, катапульти, кастети, мішки з піском, ломи, а також суперечники завзято молотили один одного кулаками. За зразковим полісменом — а ним вважається здоровань Макфадден — послали гінця в Бутерстаун. Той зразу відновив порядок і з неймовірною швидкістю зміркував, як вирішити згубну суперечку щодо дати: запропонував вважати, що святий народився сімнадцятого березня — число, яке об’єднує пропозиції обох сперечальних сторін. Дотепне рішення сподобалося всім ДСО і було схвалене одностайно. Весь їхній гурт щиро дякував довготелесому молодчазі полісменові за його поміч, хоча у багатьох із них фізії ще сочилися юшкою. Командора Бенінобеноне витягли з-під крісла головуючого, і його юрисконсульт Пагамімі{615} пояснив, що різноманітні речі, сховані в його тридцяти двох кишенях, він забрав у своїх молодших колег тоді, коли вони чубилися один з одним, сподіваючись привести їх до тями. Усі ці речі (серед них кілька сот жіночих і чоловічих золотих та срібних годинників) були незагайно повернені їхнім законним власникам, і між ними запанували мир і згода.
Спокійно, не пишаючись, Ромбольд зійшов на ешафот у бездоганному костюмі, і в петлиці улюблена його квітка Gladiolus{616} Cruentus. Про свою присутність він сповістив своїм стишеним ромбольдівським кахиканням, яке дехто намагався (безуспішно) наслідувати — коротким, силуваним, а проте неповторним, характерним тільки для нього. Увесь наш велелюдний наплив зустрів появу всесвітньо відомого ката з гучним захватом: леді із супроводу віце-короля нестямно вимахували хусточками, а чужоземні делегати ще з більшим завзяттям вітали його, горлаючи різними мовами: гох, банзай, ельєн, живіо, чінчін, полла кронія, гіп-гіп, вів, Аллах, і серед них можна було розчути лунке еввіва делегата з країни пісень (його високе подвійне фа нагадувало ті пронизливі ноти, якими євнух Каталані{617} чарував слух наших прапрабабусь). Рівно о сімнадцятій годині через мегафони пролунав сигнал до молитви, і всі голови враз оголилися; патріархальне сомбреро, яке зберігали в родині командора від часів революції Рієнці{618}, зняв із його голови особистий черговий медик, доктор Піппі. Вчений прелат, який мав дати героєві мученику перед стратою останню розраду нашої святої релігії, з щиро християнською покірністю став навколішки в калюжі дощової води і, задерши полу сутани собі на сиву голову, звернувся до престолу милосердя з палкою молитвою зглянутися над душею страдника. Біля колоди стояла страхітлива постать виконавця вироку, його обличчя ховалося у відерному горшку з двома круглими отворами, крізь які пекучим лютим поглядом визирали його очі. Чекаючи сигналу до дії, він випробовував своє страшне знаряддя, чи досить воно гостре, підгострював його, проводячи по своєму м’язистому рамені, або одтинав голови цілій отарі баранів, яку пригнали для цього шанувальники його жорстокого, проте необхідного вміння. На гарненькому столику з червоного дерева були впорядковано розкладені ніж, щоб розчленувати тіло скараного, набір струментів, щоб його тельбушити, (спеціально зроблених на замовлення всесвітньо відомою Шеффільдською фірмою ножових виробів Джон Раунд і Сини), горщик із теракоти, призначений для дванадцятипалої кишки, товстої кишки, сліпої кишки, апендиксу тощо, коли їх буде успішно видалено, а також два чималі молочні дзбани, щоб зібрати дорогоцінну кров дорогоцінної жертви. Завгосп об’єднаного притулку для котів та собак, тут же присутній, чекав, щоб забрати наповнені дзбани і віднести їх у свій доброчинний заклад. Упорядники цього ґрандіозного дійства вирішили попоштувати його героя чудовим частунком, який складався з яєшні з шинкою, добре просмаженого біфштекса з цибулею, гарячих булочок і міцного чаю, який підбадьорить і мертвого, а герой, приготувавшись до неминучої смерти, виявляв зразкове самовладання і живий інтерес до всіх перипетій драматичного видовища, проте він, прагнучи до високого і довершуючи своє самозречення, рідкісне в наші часи, висловив своє останнє побажання (виконане негайно), щоб його частунок розділили порівну між членами Товариства Хворих і Нужденних Квартиронаймачів на знак його уваги до них і пошани. Емоційний настрій загалу сягнув свого nec і non plus ultra[202], коли наречена його проштовхалася крізь тисняву глядачів, зашарівшися, і впала на його груди, на мужні груди того, хто ладен був вирушити у вічність заради неї. Герой обняв її гнучкий стан, ніжно шепочучи: Шейло, ти ж моя кохана{619}. Коли він назвав її так інтимно на ім’я, вона стала пристрасно
