Улісс - Джеймс Джойс
Його запевнили, що цю справу буде негайно залагоджено, і, за всіма ознаками, запевнення він сприйняв задоволено.
Спорожніла вже його оселя: покинув світ наш О’Дігнем, сонце нашого ранку. Вже не топтатимеш ти, о Патрику з осяйним чолом, весною рясту на лузі. Оплач його, Банбо{601}, своїми вітрами, і ти, Океане, оплач його своїми бурями.
— Знову він там, — каже Громадянин, визираючи у вікно.
— Хто? — питаю я.
— Блум, — каже він. — Уже хвилин десять шастає туди-сюди наче вартовий поліцейський.
І справді, їй-богу, я побачив, як його фейса блумнула у вікно і зразу щезла знову.
А малий Елф, той був зовсім знетямлений. Ну геть стерявся хлопець.
— Боже милий, — повторює. — Я ладен поклястися, що це був він.
І тут роззявляє свою пащеку Боб Дорен, шапку посунув на потилицю, і підлотнішого за нього горлопана не знайдеш у Дубліні, коли йому розум замакітриться:
— А хто це тут сказав «Боже милий»?
— Пробач і дякую, бий мене ломакою, — відказує Елф.
— То який же він милий, — горлає Боб Дорен, — коли забрав у нас нашого бідолашного Віллі Дігнема?
— Річ у тому, — викручується Елф, намагаючись забити горлопанові баки, — що тепер він уже вільний, позбувся усіх своїх клопотів.
І тут Боб Дорен ну верещати:
— Та він же страшенний негідник, він же забрав у нас нашого бідолашного Віллі Дігнема.
Вийшов Террі й подає йому знак: мовляв, тихше, бо в їхньому порядному закладі такі розмови зовсім ні до чого. І тоді Боб Дорен починає, знаєте що? Він починає проливати сльози з приводу гіркої долі Педді Дігнема, можете мені повірити.
— Щиросерда людина була, — плачеться він, шморгаючи носом. — Людина великої щирої душі.
У твоїх очах проблискує сльоза{602}. І знай верзе свої нісенітниці. Краще хай би йшов додому до своєї Муні, карликуватої сучки сновиди, з якою його оженили, дочки судового пристава. Її мати тримала нічліжний дім на Гардвік-стрит, і доця тинялася з поверха на поверх, а Бентам Лайонс розповідав мені: о другій ночі з’являється вона на сходах гола-голісінька на показ для кожного бажаючого, як то кажуть на кінських перегонах, на рівних для всіх підставах.
— Найпорядніший, найшляхетніший, — голосить Боб. — І ось він пішов від нас, наш бідолашний Віллі, бідолашний Педді Дігнем.
У полоні смутку, в глибокій зажурі він обтужував нашу втрату світлосяйного променя небесного світла.
Наш давній знайомий, псище Гарріовен, знову загарчав на Блума, бо той весь час тупцяв біля дверей.
— Та заходьте, не бійтеся, він вас не з’їсть, — каже Громадянин.
Ну, Блум переступає поріг, пильнуючи пса, і питає у Террі, чи не було тут, часом, Мартіна Каннінгема.
— О, Господи, святий Боже наш і його слуга МакКеун! — вигукує Джо, читаючи ті листи. — Хочете, послухайте ось такий?
І починає читати.
Ліверпуль, Гантер-стрит, 7.
Дублін.
Головному шерифу Дубліна.
Вельмишановний сер з вашого дозволу я хочу запропонувати вам свої послуги щодо згаданої вище неприємної справи коли я повісив Джо Ганна у в ’язниці Бутль 12 лютого 1900 року і повісив…
— Ану покажи, Джо, — кажу я.
— …рядового Артура Чейса за підле вбивство Джессі Тільзіт у Пентонвільській в'язниці і я був помічником коли…
— Господи! — кажу я.
— …Біллінгтон скарав лиходія вбивцю Тоуда Сміта…
Тут Громадянин спробував був вихопити лист у нього з рук.
— Потерпи-но хвилинку, — мовив Джо.
— …і також знаю спосіб накинути зашморг на шию так що він уже не скине його і сподіваюся на вашу прихильність і залишаюся ваш, вельмишановний сер, а ціна моя п ’ять гіней.
Г. Ромбольд,
Майстер Цирульник.
— І щоб він, цей Майстер Вішальник, не минув рук іншого Майстра Вішальника, — каже Громадянин.
— І щоб його чорти в пеклі взяли, цю СМЕРДЮЧУ ТВАРЮКУ, — каже Джо. — Знаєш що, Елфе, — каже він, — забери цю бридоту, щоб я її більше не бачив. Привіт, Блуме, — каже він. — Чого бажаєте випити?
І ну вони сперечатися про це діло. Блум тягне своєї: йому, бач, не хочеться, та йому, знай, не можеться, та хай Джо не ображається і тому подібне, і потім зрештою каже: гаразд, тоді я, мабуть, волію сиґару. Їй-богу, розумний чолов’яга, нічого не скажеш.
— Террі, принеси нам одну з найкращих твоїх смердючок, — гукає Джо.
А Елф тим часом розповідає, як один хлоп прислав з такого приводу листівку зі співчуттям і з чорною облямівкою навкруг.
— Усі вони цирульники з чорного краю{603}, — каже він, — які за п’ять фунтів та дорожні видатки ладні повісити рідного батька.
І розповідає, як двоє стоять унизу чекають і, коли повішений зависне, тягнуть за ноги, щоб задихнувся належно, а потім ріжуть мотузку на шматочки і продають по кілька шилінгів за шматик.
Вони
