Улісс - Джеймс Джойс

— І що там на ньому? — питаю.

— Скототорговці зібралися щодо ящура. Хочу доповісти Громадянину все, що там говорилося.

Отак балакаючи про се і про те, обходимо ми з ним ліненгольську казарму і з тилу будинок суду. Приємний він хлопець Джо і хоч куди, коли заведеться в нього копійчина, та можу заприсягтися, такого з ним іще не бувало ніколи. Досадно мені, що не довелося підстерегти цього підлотника, лиса Гераті, він же грабує людей серед білого дня. То треба було таке придумати: за те, що торгую без патенту.

В землі чудовій Інісфайл{595} існує ще й чарівний край. Це край святого Мічена. Там височить сторожова вежа, що видна всім здаля. Там спочивають вічним сном славетні небіжчики: відомі ратоборці й державці. Там струменіють чисті води, де гуляють косяки риб: гуннардів і камбали, тарані й палтуса, тріски та лосося, і лиманди, й калкана, і флаундера, а ще гасає всяка риб’яча сірома та інші насельники водного царства, яким немає ні числа, ні ліку. Пестливий вітерець із заходу чи сходу колише віти велетнів дерев із буйним листям: ліванських кедрів і пахучих сикомор, прославлених платанів, цілющих евкаліптів та інших ґрандів деревного світу, що став окрасою цього дивного краю. Там чарівні дівчата, вмостившися під стовбуром дерев чарівних, заводять усі пісень чарівного наспіву, милуючись чарівними коштовностями, золотими зливками та срібними рибками, а також барилами оселедців, кошиками виловлених вугрів, тріски, лососів, і пурпуровими скойками, і смішними комашками. І витязі прагнуть сюди звідусіль здобути їхні серця від Еблани до Слівмарги, геройські принци з непокірного Мунстеру і з Коннахту чесного, і з родючих рівнин Лінстеру, і з країв Круахана, і з Арми чудової, і з усіма шанованої округи Бойл, принци, королеві сини.

І стоїть там осяйний палац, чию кришталеву баню, що поспіль мерехтить вогнями, видно всім мореплавцям, які мандрують неозорими морями у лодіях, споряджених саме для цього діла, і прибувають сюди всі гурти і ситі бички та телиці й перші плоди цієї землі, і О’Коннелл Фіцсаймон бере з них ясу, вождь і нащадок вождів. А ще приїжджають сюди здоровецькі мажари, наповнені вщерть дарами родючих нив, кошиками квітної капусти, купами шпинату, величезними ананасами, навалами помідорів, фіґами, ріпою, кругленькою картоплею і капустою кольоровою з переливами, йоркською і савойською, кошиками грибів і верейками з цибулинами, які називають перлами землі, і кабачками і ще вікою, ячменем та рапсом, та червоними зеленими жовтими брунатними солодкими великими стиглими плямистими яблуками і козубами суниці й решетами аґрусу соковитого і вкритого пушком, і суниць таких добірних, що ласувати ними достойні тільки принци, і малина щойно з куща.

— Попереджаю його, — каже він, — і попереджаю дуже серйозно. Ну ж бо, виходь сюди, Гераті, негіднику, харцизяко з великої дороги!

І туди ж прямують незліченні отари породистих овець і добірних ягнят і дужих баранів та молодь овеча і гурти сірих гусей і бичків та кобил і безрогих телят і довгорунних овець і овець на годівлю і тільних корів і льох і беконних свиней та інших рохів різноманітних і найдобірніших порід і бичків та телиць породи Ангус і безрогих бичків з бездоганним родоводом а також дипломовані удійні корови бугаї, і безперестану там лунає тупотіння й гоготіння, мукання й мекання, ревіння й іржання, рохкання й чвакання навали овечих, свинячих і коров’ячих гуртів, що притупали з пасовиськ Лаша і Раша і Каррикмайнса і з річкових долин Томонда та неприступних круч Макгіллікаддиських гір, і з берегів величавого глибоководного Шаннона і з положистих горбів краю, де оселилося плем’я Кіар, їхні вимені набучавіли від надміру молока, а ще там виставлені барильця з маслом, голови сичужного сиру, діжечки, відруби баранячої туші, мірки з зерном, яйця, які продаються сотнями, різного розміру, форми і кольору засмаги.

Так от, заходимо ми до Барні Кірнана і там, звичайно ж, сидить Громадянин у кутку, балакає сам із собою, і з ним його клятий собацюра Гарріовен, і він чекає: а може, хтось почастує його, поставить чарчину.

— То ось він, — кажу я, — у своєму закапелку, зі своїм кухликом і своїми паперами, пріє до сьомого поту задля нашої перемоги.

Тут пакосний барбос загарчав так, що у мене мурахи по спині полізли. Їй-богу, велике добро для всього люду зробив би той, хто на смерть прибив би вражу псину. Я чув, що вона ущент подерла штани полісменові, коли той прийшов вручити повістку щодо патента.

— Стій, замри! — командує він.

— Все гаразд, Громадянине, — каже Джо. — Це свої.

— Проходьте, раз свої, — відказує він.

Тоді тре око пальцями і питає:

— Як ви оцінюєте теперішній стан речей?

Тобто уявляє себе повстанцем Рорі{596}, що колись довго ховався в горах, чекаючи слушного часу. Та Джо, їй-богу, враз змикитив, як його улестити.

— Я вважаю, наші акції йдуть угору, — каже він, погладжуючи себе між штанинами.

А Громадянин, їй-богу, ляскає себе долонею по коліну й оголошує:

— Вся біда в тому, що ми постійно десь воюємо.

А Джо докидає, устромивши великий палець у кишеню:

— Це росіяни, вони прагнуть тиранити в усьому світі.

— Послухай-но, Джо, — кажу я, — годі тобі забивати нам баки. У мене така величезна спрага, що не продав би її й за півкрони.

— То що п’ємо? — питає Джо. — Кажи, Громадянине.

— Вино нашого краю, — відказує він.

— А ти? — до мене Джо.

— Те ж саме, що й попередній промовець, — відповідаю.

— Налий-но три кухлі, — гукає Джо до Террі. — А як у тебе з серцем, Громадянине?

— Працює як ніколи, дорогенький, — запевняє той і до собаки: — То як, Гаррі? Чи буде наше зверху? Га?

І за тим хапає свого барбоса за шкірку і піднімає так, що той мало не ґиґнув.

Витязь сидів на великому камені-круглякові біля підніжжя круглої вежі: це був широкоплечий м’язистогрудий дужорукий міцноногий яснозорий рудоволосий веснянкопоцяткований кудлатобородий широкоротий довгоносий гучноголосий шлоколінний чіпкопалий волосоногий червонолиций жилавий герой. Плечі у нього були на кілька косих сажнів, а коліна його тверді, наче шмат скелі, і вони, як і все його видиме для ока тіло, поросли брунатною колючою щетиною, яка своїм кольором і цупкістю схожа зі шпильками гірського ялівцю (Ulex Europeus). Його ніздрі, широкі, які розпросторились мов крила, і з яких стирчала щетина того ж самого кольору, були такі місткі, що могли б правити за сховище для жайворонка, коли б він надумався звити собі там гніздо. Його очі, де сльоза й усмішка{597} завжди