Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Не бійся, дурний, це локомотив, поїзд! У Польшу таким поїдемо.

Будинок залізничного вокзалу в Тайшеті тягнувся вздовж перону одноповерховою брудно-сірою глибою. Мав два зали чекання, з яких один під час війни доступний був тільки для військових. Обидва забиті, особливо для цивільних, які тижнями чекали можливості дістатися до поїзда.

У тому хаосі кочуючого на станції різноманітного натовпу мандрівників поляки присіли навпочіпки під станційною стіною. Після багатоденної мандрівки через тайгу добре й це. Недалеко від них у станційному будинку було приміщення, в якому протягом цілої доби можна було зачерпнути вареної води, кип’ятку. Отже попивали той кип’яток, закусували рештками сухарів, промивали очі, масирували наболілі ноги й голосно радилися, що далі? Спочатку треба зорієнтуватися, чи у Тайшеті нема якогось польського представництва. Потім, чи можна купити квитки і як дістатися до поїзда, який іде на захід. А взагалі, то треба полазити по місту, розглянутись, може щось вдасться на якомусь базарі обміняти, продати, щоб добути чогось поїсти. Адже з часу, як залишили Шиткіно, не мали продовольчих карток, а без них про легальну купівлю хліба чи будь-яких продуктів не могло бути мови.

Гонорка Ільницька з Бронею мандрували по місті. Шукали базару. На продаж або можливий обмін мали небагато: барвисту циганську хустку Гонорки, яку так любила, бо почувалася в ній гарною і молодою, а також лляну в чудові маки вишивану скатерку. Тайшет виявився містом дерев’яним, переважно одноповерховим. Вулиці не бруковані, повні дір і болота. Тротуари з дощок. Кінні запряжки, часом якась вантажівка. Перехожі сірі, вбого одягнені, щулячись від пронизливої осінньої мжички, штовхалися на вузьких тротуарах. Довгі черги за хлібом. Ціле місто смерділо смолою і характерним смородом залізничних шпал.

— То, мабуть, смердить той табір НКВС, у якому наш Лютковський помер. — Броня пригадала розповідь Корчинського.

Гонорка байдуже знизала плечима. Було їй холодно, журилася, що мусить продати улюблену хустину. А крім того, була голодна і голодні діти чекали на станції:

— Тут усе смердить, — махнула рукою.

Проходили повз будинок якогось ресторану чи їдальні. Наближувалася обідня пора, запах вареного капусняку вкручувався в ніздрі. Гонорка зупинилася.

— Зайдемо?

— Адже карток не маємо.

— До біса з картками! У крайньому разі нас вигонять. Заходимо!

Увійшли. І першою особою, яку помітили в ресторані, була... Ірина Пущ. Так, ця сама Ірина Пуц, про яку все Калюче знало, що була коханкою офіцера НКВС. Видно, працювала тут прибиральницею, а може навіть кельнеркою, бо ходила по залу з ганчіркою і збирала зі столів посуд.

— Вона?

— Вона!

Жінки обмінялися здивованими поглядами і обидві впевнилися.

— А то курва! — зачитала Гонорка. — Така то завжди зуміє влаштуватися. Виходимо, Броня, ми тут зайві.

Повернули до дверей запізно. Ірина була біля них.

— Ісусе, Свята Маріє, баби, кого я бачу? Яким дивом?

Була явно втішена ними, і тільки неприхильна міна Гонорки стримала її в останню мить кинутись їм на шию.

Ірина небагато втратила зі своєї ангельської вроди, може тільки трохи потовстіла і обличчя її стало одутловате від зловживання алкоголю. Притягла їх до службового столика і принесла по мисці гарячого супу. Душилися трохи від сорому, трохи, бо суп був кип’ятком, але голод був сильнішим.

Виявилось, що Ірина Пуц була тут не будь-хто, а помічницею куховарки. Все дивувалася зі збігу обставин, випитувала про їхні долі, розповідала про себе. З Калючого виїхала майже останньою. Росіянин, з яким там зв’язалася, виявився людиною порядною, забрав її разом з дітьми до Тайшета, допоміг знайти квартиру й роботу. Навесні забрали його на фронт, ну й тепер сама не знає, що з нею буде далі.

— Знайде собі пані іншого. Не першина, — відрубала Гонорка. Броня ледве супом не захлинулася.

Ірині в інтелігентності не можна було відмовити. Посерйознішала, хвилину мовчала, але очей не опустила.

— А може, незважаючи на все, ви мене дещо суворо оцінюєте? Ще у транспорті в Сибір я заприсяглася, не знало що, та мої діти з голоду тут не помруть. І знаю те, що до Польщі повернуся. А що нічого іншого не маю, торгую тим, що ще деяким в мені подобається. Зрештою, не я одна... Я принаймні за руського не вийшла, як, наприклад, ота ваша подруга.

— Сильвію маєте на увазі?

— Її. Зрештою, тут є більше таких. А та ваша Сильвія, то вже навіть вдовою по своїм москалю встигла стати.

— То Сильвія є тут, у Тайшеті? А не знаєте, де живе?

Ірина знала лише, що Сильвія працює, обіцяла її відшукати і повідомити, що люди з Червоного Яру кочують на тайшецькому залізничному вокзалі. Обіцяла також знайти їм доброго купця на хустину і скатерку, а перед відходом відшукала десь чималу банку і налила їм повну густого капусняку.

— Для дітей! А ввечері заскочу до вас на хвилину. Якби там не було, тягне людину до своїх...