Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Так говорить? Та тітка Ніна вами піклується, пере. Тато її хвалить... То добре, Стасю, добре... Ну, але якби, незважаючи на це, я була вам потрібна, то знаєте, де мене шукати.

Ще раз постискала Тадека і відійшла серйозна, явно посмутніла. А Сташек, який хвилину до того брехав, як найнятий, про ту «тітку Ніну, буцімто рідну матір», лише тепер дещо збентежився і стало йому ніяково. Бо так, правду кажучи, Броня була завжди для них доброю і нічим перед ним не завинила. Лише те, що від тата не може відчепитися.

Долина зустрічався з Бронею в місті. У їх взаєминах нічого не змінилося. Але до своєї нової квартири не осмілився її запросити. І, мабуть, лише через Ніну. Не був би мужчиною, якби від першої хвилини не зорієнтувався, що Ніна обдаровує його явною симпатією. Зрештою, з кожним днем щораз виразніше дає йому це відчути. Вдома чим може догоджає його дітям. Коли може, намагається не відступати від нього ні на крок. Чекає на нього часто допізна, запрошує посидіти на лавочці перед ґанком, коли діти сплять, ставить самовар і частує чаєм з малиновим варенням. Подруги з праці також помітили зміни в її вигляді: повеселішала, почала дбати про себе, навіть бордову стрічку до товстої коси вплела. Долина ставився до Броні серйозно, тому не хотів кривдити Ніну обманливими надіями. Все це разом прирікало його на журбу: був мужчиною, а постійно присутня при ньому Ніна справді була гарною і вартою гріха жінкою.

У суботній вечір домовилися на рибалку: Долина, Мантерис, Чуляк і Шайна. Долина, який їх всіх сюди покликав, рішуче висловлювався за дальшу мандрівку до залізниці.

— Мужчини, кажу вам, що нема чого тут довше сидіти.

Шайна був холостяком і йому було байдуже.

— Ян має рацію! Зиму переждати переждемо, але чого тут дочекаємось? До залізниці! А може, якраз нам вдасться?

Чуляк був рішуче проти зрушення з місця.

— Інша справа — Калюче, навіть Каєн — інша справа: там була глушина, де диявол добраніч сказав. Але тут? Район, містечко, є пошта, телефон, радіо, газета, військкомат. Не бійтеся, тут не погубимося! Як Польща захоче, то нас знайде. А чого ніби маємо шукати? Нашого війська? А хай його... то наше військо, про нас не подумало. Посольство? Де його знайдете? Як туди доїдеш із сім’єю, з малими дітлахами? А крім того, зими тільки чекати. Ні, чоловіки, я в це не вписуюсь. Як хочете, їдьте, але не гнівайтесь і на мене не розраховуйте!

Мантерис ледве не кинувся на Чуляка з кулаками.

— А сиди собі тут до засраної смерті. Дивіться на нього, який важний знайшовся: «як Польща захоче, то його знайде». Через таких саме як ти, що їм усе до сраки, так у Польщі перед війною сталося. Панове, Долина має рацію, треба звідси вириватися, добратися до залізниці, шукати польське посольство. А чорт знає, як справді є з тим нашим військом? Що такий тутешній комендант військкомату може знати? То є політика, панове! А може військкомат спеціально ввів нас в оману? А чому би ні? Я не вірив і не вірю тим усім совітам не на копійку. Дали нам трохи волі, відхилили у клітці хвірточку, то пурхаймо звідси, панове, можливо якнайшвидше, щоб нам її знов перед дзьобом не захлопнули!

Стало на тому, що виїжджають з Шиткіно, щоб тільки скорше, до зими. Помандрують до Тайшета, до залізниці.

З-над ріки Долина повернув пізно. Дома було темно, мабуть, усі вже спали, тільки в Ніни миготів вогник підкрученої лампи. Не встиг доторкнутися до скоби при дверях, як йому відчинила.

— Перепрошую, що так пізно перешкоджаю.

— Нічого, Яне. Я і так не спала.

— Ми засиділися на рибалці. Дріб’язок такий піймали. Може, на уху пригодиться.

— Завтра про це подумаємо... заглянеш до мене на хвилину, чаю нап’ємося?

— Пізно вже, не хочу тобі заважати, Вєнька мабуть, спить, бабуня...

— Поїхали до сім’ї картоплю копати. Я не говорила тобі. Тільки в понеділок повернуться. А твої вже давно хропуть, я перевіряла. Ввійди, прошу.

Вийшла до сіней. Сидів за столом і розглядався по кімнаті.

Був тут уперше. Дві постелі, для неї та для сина. Шафа. Комод зі склом і столовим сервізом. Якісь художні цяцьки на комоді. Будильник біля дивана. На стіні килим. Рушниця з патронташем. Обрамована фотографія молодого мужчини, оперезана в розі чорним крепом. Увійшла тихо. Видно піймала його погляд.

— Йому було тільки тридцять чотири роки, як загинув...

Роздула вуглики в самоварі. Поставила чашки. Салатник з варенням. Вийняла з буфета графин з барвистою настойкою і невпевнено запитала:

— Вип’єш зі мною, Яне? Якась хандра сьогодні в мене бовтається...

— Вип’ю!

Заки присіла, пробувала налити у чарки.

— Дозволь, в нас цей обов’язок винятково мужчинам належить.

— Перепрошую... Я зовсім обабіла у цій самотності.

Налив потрошечку і хотів відставити графин.