Без козиря - Петро Йосипович Панч
Борсаючись у думках, Лец-Отаманів згадав нарешті базікання Богині про нахваляння селян. Можливо, прийшов хто попередити. Може, той, що біг за саньми?
Але в канцелярії на нього чекав зовсім не схожий на тих, про кого він думав, чоловік. Він був теж у довгому пальті, мав теж густу бороду, тільки вже шпакувату, і на голові, замість шапки, зім'ятий капелюх.
У канцелярії над кулеметом «шоша» порався хорунжий Сокира. Він ткнув бородатого в бік цівкою з кулемета й сказав:
— Ну, показуй!
Бородатий відсахнувся від цівки й витяг із пазухи чи з бокової кишені замотаний у брудну хустку аркушик паперу, складений учетверо.
— Ви будете командир? — запитав він з надією в голосі.
— Що вам треба? — насупився Лец-Отаманів.
— Усі говорять, що тільки ви й поможете. Ось нате, дивіться, хто я такий. Мене звати Самійло Біленький. А доля випала зовсім чорна, — він криво посміхнувся. — На свою голову підрядився я закупити для кооперації вагон граблів і вже привіз на Знам'янку, тільки не встиг здати, щоб мати розписку, а ваші козаки поінтересувались і причепили вагон до свого ешелону. Скажіть, хто мені повірить, що граблі потрібні для війни? А тепер, Самійле, викладай гроші, що довірила тобі кооперація.
— Так що ви хочете від мене?
— Пане старший командир, у мене там дома п'ятеро, як каша. Хіба вони розуміють, що зробили з їхнім батьком? Їм дай їсти. Я чіпляюсь за другий поїзд, наганяю ваш, питаю, де тут старший? А такий собі козак говорить: «Вони дивляться в карту на війну. Не заважай!» Чекаю день — не допускають. Нарешті знайшлась добра душа, кажуть — діловод, до вас направив.
Сокира саркастично посміхнувся, але Лец-Отаманів перебрав од Біленького довідки й перечитав їх. Граблі дійсно були закуплені для споживчого товариства. Пригадавши, що вагон стояв уже порожній, він наморщив чоло.
— Забирайся до біса!
— Я вже чекаю два дні, а на мене чекають діти, так я вже краще повернуся до дітей. А вам тільки сказати: «Господин машиніст, викиньте цей вагон» — і все.
— Кажу тобі — забирайся до біса! — уже загрозливо сказав Лец-Отаманів.
— Це ми чули й за царя. Я піду собі на станцію. Раз ви не проти, то й начальник станції скоріше погодиться. — І він, спотикаючись об рейки, почвалав на перон.
Чижик, задоволено плямкаючи губами, уже з червоним обличчям, дріботів до канцелярії. Забачивши на пероні Самійла Біленького, він зупинився, покліпав кролячими очима й подріботів назад. До вагона, в якому стояв «максим», у цей час Богиня й Береза вкидали важкі лантухи, що їх двоє інших виносили із-за кущів глоду. Маркіян і Ванька Шкет із виглядом переможців в'язали до вагонів своїх коней, з яких здіймалася їдка пара.
Чижик ще здалеку крикнув:
— Він уже на пероні.
— Хто він?
— Отой, з бородою.
— Той, та не той, — спокійно відказав Береза, — наш не вернеться. Так як, як, хлопці?
Маркіян хватався за боки і крізь сміх випльовував слова: — «Арештувать, — кажу, — і негайно контрибуцію думськими або керенками». А Шкет як визвірився: «Слухаюсь, — говорить, — ваше превошходительство». Як не зареве ж тоді крамар, та навколішки… Ще й пару керенок додав. Тільки, говорить, щоб по-хорошому. Так Шкет з версту його гнав до села. Тепер сюди й носа побоїться показати.
— Так що ти, Чижик, забирайся до біса, — сказав Богиня.
— А гроші?
— Чуєш же, що наш і десятому закаже, як скуповувати крадене.
— А ти що говорив? Скажи тільки, коли вийде, а там уже Шкет справиться.
— Дай йому, Береза, раз потягти з пляшки, а вдруге — по потилиці.
Чижик тремтячими руками, мов дитина до соски, присмоктався до пляшки.
Хлопець в кашкеті гімназиста не зводив колючих очей з телефоністів. Богиня нарешті озлився:
— А ти, жлоб, чого стукаєш баньками? Сала захотів, чи що?
— Самі жеріть його, бандюги! — сердито огризнувся хлопець. — Називається — захисники України. Якої ж думки будуть про нас селяни?
— Начхать нам на твоїх когутів. А ти що, не грабоване їси? Гадаєш, нас постачають з доброї волі твої селяни?
Поїдь з фуражирами, подивись, як виють баби за корівками. А нам що — сьогодні тут, завтра — там!
— Бандити ви, а не козаки!
— Сам ти кізяк! Розпащекувався. Ану марш перевіряти телефон, доки твоя самостійна морда ціла.
Хлопець з перекривленим від безсилої злоби обличчям виліз із вагона й пішов тинятись по колії.
Над далеким білим простором одноманітною повстиною туманився тихий день. Гурт селян, як у глибокій траншеї, розчищав колію від заносів. Білі кидки з лопат, мов голуби, злітали догори й безшумно спадали на пухкі ворохи снігу. Довкола панувала мертва тиша, хоч на станції теж топталися селяни в жовтих кожухах і драних свитках. Вони боязко підходили до гармат і, між іншим, питали:
— Чи не знову на німця?
— Вони, мабуть, самі за німця.
— А яка ваша армія?
Хлопець з сорочачими очима з нотками образи в голосі відповів:
— Вона така наша, як і ваша.
— Може, Петлюрина?
— Українська, а не Петлюрина.
— А гетьманова ж яка була? Каламутять людей, дармоїди. Старого прижиму, мабуть, шкода? Хоч би вас уже скоріше вигнали більшовики!
— А ти хіба не українець? Хай, значить, москаль панує!
— Воно, кажуть, і пан Родзянко українець, та не нам родич.
До них підійшов Кудря, апатично лузаючи насіння:
— Що, дядьки, набридло панів возити на своїх спинах?
— І вас з ними, — відказав той же селянин.
— Возитимете й далі, коли не порозумнішаєте.
Селянин од здивування навіть рота розкрив.
— Гарне діло, — сказав він уже в спину Кудрі.
Хлопець з сорочачими очима, мабуть, усе більше переконувався, що ідея реставрації колишніх гайдамацьких вольностей і козацьких звичаїв, у жертву яким він приніс свою молодість, свій запал, була підірвана остаточно і нікого вже не цікавила. Його армія була чужа для тих, чиїм ім'ям прикривалась. Вони чекали на армію, яка проганяла панів, роздавала селянам землю, а робітникам — фабрики й заводи. І чи ти будеш носити штани з матнею, чи в дудочку, то байдуже.
Він злісно подивився на селян і повернув назад до свого вагона, але по дорозі підійшов якось боком дядько, увесь ніби обложений зотлілою веретою, а не
