Без козиря - Петро Йосипович Панч

— Вартовий!

Вітер підхопив його сердитий голос, разом із сніжним пилом переніс через задубілі гармати і вперекидь покотив поза станцію, у біле море.

— Вартовий! — ще раз крикнув сотник і додав уже, круто замішуючи, багатослівну лайку. Знову ніякої відповіді не почулось, але у ближчому вагоні відсунулися двері і в них показалася голова телефоніста Берези.

— Ви — вартового? — запитав він. — Тільки що ходив тута.

— Знайди його і пошли до мене.

Береза охоче зіскочив у сніг і побіг у кінець ешелону, а Лец-Отаманів повернув назад.

Вибігши на другий бік ешелону, Береза свиснув і вилаявся:

— Гей, ракалія, де ж ваша стрьома?

Коло вагона з білими навхрест смугами на дверях стояло троє козаків — Богиня, Смицький і Кавуля — і ломом вивертали замок.

Четвертий, Водянка, з рушницею стояв, притиснувшись до стінки, трохи на віддалі.

— Водянко, там сотник гукає на тебе. Іди зараз до нього, а то ще сюди припре.

Водянка мовчки почвалав до командира, а решта козаків, вивернувши колодку, вдерлася до вагона.

Хвилин за десять вони знов засунули двері, приладнали колодку, а самі, вгинаючись під важкими лантухами на плечах, черідкою посунули до свого вагона.

— А Лелека спить? — запитав, ідучи попереду, Богиня.

— Спить, — відказав Береза, — а не буде спати, так і навіки засне, коли що.

— А ти чув, звідкіля півні кричать?

— Верстов зо три буде.

— Зараз підеш?

— А що ж, буду чекати, доки наш гімназист прокинеться? Тільки вдвох треба. Ходім, Богиня.

Богиня погодився.

Закинувши до вагона лантухи, вони при свічці позасували їх під наполики, а з останнього витягли одну пілку рожевого сала і помандрували з ним через корчі глоду за станцію.

7

До Рекалового купе Лец-Отаманів зайшов тільки вдосвіта, коли вже в занесені снігом вікна пробивалася сіра муть. Таке ж сіре було й обличчя в Лец-Отаманова. Під очима його залягли свинцеві кружала й відтіняли собою великі білки з червоними жилками. Він був увесь ніби розгвинчений. Ноги нили в колінах, до тіла ніби хто прикладав то гарячий пісок, то холодний сніг. Ніна Георгіївна, хоч він стукав іще тричі, не відповіла, і тепер більше ні про що він думати не міг. За всяку ціну він хотів побачити її хоч на один момент, а тому вирішив іще зачекати.

Сотник Рекало, з обличчям, схожим на стертий мідяк, спав, обнявшись з Пищимухою, на одній канапі. Лец-Отаманів скинув шапку, присів на вільну канапу і зморено схилився в куток. Він вирішив спокійно обміркувати, як поводитись надалі, щоб урятувати боєздатність частини, інакше все до біса розвалиться. Пищимуха був який славний хлопець, а й цей уже починає піднімати голову, вже з Кудриного голосу починає співати. А такий Кудря, може, по Центральній Раді з «Арсеналу» стріляв. Ти краще придивися до цих Кудрів, якої вони масті. І галичани уже починають розпускатися. У містечку було не більше чотирьохсот польських жовнірів, а у них близько тисячі стрільців, і вони чотири місяці не могли взяти містечка? «Все вам малі дні, нема ся за що зачепити? Чекали, доки настануть „файні дні“, — ну і дочекались на галерчиків. Так держіться ж тепер, як це подобає стрільцям». Він блимнув очима і здивовано втупився в офіцера в димчатій шинелі австрійського крою і з мазепинкою на голові. Що це — враз привиділось чи справді в купе сидить галицький старшина? Лец-Отаманів знову склепив очі й сказав:

— Моя батарея стоїть ось за селом без будь-якого прикриття.

— Пане товаришу, — відказав старшина, — як я можу за них ручатися: мобілізували силою, ну й тікають. Ви гляньте, що діється.

— Переймайте їх! — крикнув Лец-Отаманів уже до своїх козаків.

— Пане сотнику, — сказали вони, чомусь сміючись, — стрільці садками утікають. В окопах, говорять, уже нікого не залишилось.

Далекобійна батарея залишилася за селом без піхоти. Його красуні з довгими лебединими шиями, гордо підвівши голови, іронічно поглядали на жовті спорожнілі окопи. Він придивився — ні, це не гармата, це Ніна Георгіївна великими очима зажурено дивилась у мінливу далечінь, а єдиний батарейний кулемет біля її ніг стримував поляків.

У цей момент він і зупинив двох стрільців, що в безтямі бігли вже по самій вулиці.

— Ви куди?

— Пане офіцере, — заволав один, пориваючись бігти, — дозвольте мельдувати, тридцять хлопців з машингвером понад штрекою побігло, прись мене біг, до полону злапають.

— Ми б ся тримали, — засапав і другий стрілець, — а чому нам брехали, що прийде Червона армія…

— В окопи! — крикнув сотник. — Тут ще батарея… вашій мамі, — і зацідив стрільця по потилиці. Другий стрілець підстрибнув на намуленій нозі й кинувся назад. Близько дороги розірвалася граната, і Ніна Георгіївна зникла в диму, а на тому місці знову стояли, кашляючи вогнем, його лебединошиї гармати.

Під кулями, що гуляли наввипередки з бджолами, батарея, востаннє харкнувши ядерними горіхами, взялася на передки й бігом почала відходити за містечко.

Оглянувшись, Лец-Отаманів побачив, як долиною, мов блощиці по стіні, в безладді повзає кіннота в австрійських кунтушах і галицьких мазепинках. А позаду колонами ідуть сформовані Талером у Франції польські легіони і стріляють з англійських гармат.

За горбком Лец-Отаманів наздогнав знову двох стрільців. У них не було вже при собі ні патронів, ні рушниць. Стрільці бігли й панічно оглядалися назад.

— Назад мені, в окопи, дезертири! — І вихопив револьвер.

Десь узявся Пищимуха й закричав:

— Хочеш чужими руками жар загрібати?

— Бий його, запроданця! — кричали вже козаки.

Лец-Отаманів упав на дорогу й зав'юнився, а Кудря колов його багнетом.

— Чого ти кричиш?

— Пробі, арсеналець, я пізнав його!

— Що ти верзеш? Та прокинься, снідати пора!

Лец-Отаманів лупнув очима, перед ним стояв Пищимуха й, поставивши сторчма пальці, викручував попід його ребрами. Він засовався, нарешті зовсім прийшов до пам'яті. У вікно заглядав хмурий день, а напроти, на другій канапі, сидів старшина галицької армії і з характерним акцентом щось розповідав Рекалові.

— Новина! — сказав Рекало. — Ось пан чотар чув, що ніби наш дивізіон перекинуть на Польський фронт, у Галичину.

— А котра година?

— О, вже за чверть одинадцята.

Лец-Отаманів схопився й вийшов до коридора. Біля його купе Ніна Георгіївна жваво сперечалась із полковником Забачтою, який кокетливо підтягував чорного вуса догори. Забачивши сотника, вона сказала:

— Що це пан полковник зводить на вас наклеп, ніби ви кілька разів уночі стукали до мене?

Лец-Отаманів замішано, навіть сердито відказав:

— Я забув у купе свої цигарки.

— Чому ж ви не зайшли? Двері були незамкнені, а я сплю завжди як убита. Чи ви, може, боїтесь мене?

Полковник Забачта вдоволено підтягав