Українська література » Сучасна проза » Без козиря - Петро Йосипович Панч

Без козиря - Петро Йосипович Панч

Читаємо онлайн Без козиря - Петро Йосипович Панч
зануда. Кажу ж, віддам.

— Яку частину? — сказав похмуро Кавуля. — Доки не скажеш, і кроку не зроблю.

— Песиголовець ти після цього… Мабуть, жижки затіпались. Не хочете — не треба!

Триповерхова лайка, певне, переконала козаків, бо обидва вони вилізли до дверей.

— Ну, гляди ж, — казав Кавуля, — я тобі не Лелека, якого можна лякати шпалером. Тримай!

Вони передали по одному п'ять важких лантухів, Богиня й Береза віднесли їх за глід на підводу.

На все це дивився сорочачими очима, повними прихованої злості, худорлявий козак, що сидів верхи на кулеметі. Він мовчав, аж доки вони не віднесли останнього лантуха, тоді, мало не зриваючись на сльози, проговорив:

— Навіщо це ви робите?

— А ти мовчи, — крутнув на нього своїм одним оком Кавуля. — Христос який знайшовся! Дай йому, Богиня, цукерку, а то наш гімназистик ще заплаче.

— Ось моя цукерка, — відказав Богиня, ляпнувши по кобурі. — Гайда!

Але їх зупинив обозний козак Лелека із рябим, мов гречаний млинець, видом:

— Куди це ви носите?

Богиня витяг наган, ткнув йому під самий ніс і запитав, зціпивши зуби:

— Нюхав?

Від несподіванки обозник витріщився й широко відкрив рота:

— І спитати вже не можна.

— Нюхав, питаю тебе, мать…? Так понюхаєш, коли писнеш хоч слово. Іди там коням хвости крути!

Козак з обозу, ніби від привиду, відступив назад, а Богиня з іншими трьома телефоністами зник за глодом.

Хлопець, якого зневажливо називали гімназистом, визирнув із вагона й плаксиво сказав:

— Слухай, Лелеко, вони продають наше сало. Що ж це робиться?

— А чому ж ти мовчиш? Чому ж ти не заявив полковникові?

— А ти нюхав револьвер? Сьогодні зранку Чижик тільки шматок сала потяг у них, так і то мало до смерті не вбили. Я перейду до іншого вагона, я не можу з ними.

Лелека замислився:

— Вагон не допоможе. — Нарешті на його селянському обличчі відбилося рішення: — Знаєш, що треба зробити?

Але із-за глоду знову показались усі четверо телефоністів. Богиня щось хутко ховав у пазуху своєї бекеші. Кавуля, вертячи своїм єдиним оком, тримав його за рукав і сердито бурмотів:

— А там знов обдуриш?

— За онучу збивати бучу? Видно буде, — відказав Богиня. — А ти ще й досі тут? — крикнув він уже до Лелеки. — Ану, зараз мені поклич Маркіяна.

Лелека, озираючись на них, як на потайних собак, відійшов від вагона.

— Він на пероні гуляє з якоюсь марухою, — сказав довгоногий Смицький, — я зараз покличу. — І, ставши біля просвіту між вагонами, гукнув: — Гей, мальчонка, бігом сюди!

Старший розвідник Маркіян дзенькнув шпорами, віддав «честь» перед ущерть щасливою дівчиною і попід вагоном виліз на цей бік.

— Маркіяне, — сказав Богиня, — двоє коней, миттю! І тягни сюди Ваньку Шкета. А ти, жлоб, і досі слину пускаєш? — звернувся він уже до козака з сорочачими очима. — Пожди малость — і ти підучишся.

— Оце так робота, хлопці, не те що в Знам'янці. Животи будуть рвати від сміху. Ви тільки уявіть собі, коли його накриють…

Хлопець із сорочачими очима нічого не відказав. Він сидів на кулеметі і щось думав, наморщивши вузенького лоба. Може, перед ним розгорталися картини з романтичних описів Кащенка, а може, тільки мулили нові казенні чоботи, що сиділи, мов ступи, на його незграбних, як увесь він, ногах. Богиня підганяв хлопців:

— Ну-ну, гайда гайда! Ти, Маркіяне, будеш за старшину, а ти, Шкет, за ординарця, і сам не лізь; боже сохрани, а то я знаю тебе: зразу за манишку.

Шкет, із круглими вилицями, кирпатим носом і пересіченою бровою, хоч і без охоти, але погодився, і вони верхи на конях зникли услід за саньми.

Богиня підозріливо зазирнув по кутках під примістку, потім командирським тоном наказав козакові в гімназичному кашкеті нікуди не виходити і потяг телефоністів із собою до другого вагона:

— До Васьки, доки повернеться Маркіян.

— Гаразд! Чого носи повісили, хлопці, не дрейф, — сказав Береза, тупцяючи повз ешелон, — полковник сьогодні теж загнав цілий вагон граблів.

Вони зупинилися біля третіх дверей. Навколо чавуна кружком сиділи козаки.

— А що, хлопці?

— Лізь сюди. Кажуть, замирення скоро буде.

— Ну, доки буде замирення, — додав хтось із козаків, — так більшовики встигнуть ще такого дати чосу, що й додому не потрапиш.

— Ох і дають, ох і дають, — чухаючи потилицю, одказав літній уже козак. — Сказати б, намуштровані, а то ж прості робочі або наші ж, сільські. Так я вже такий, хоч би й додому.

— Набридло, дядьку Ничипоре, чи як?

— Та ну да! І абратно ж, кажуть, більшовики будуть землю давати.

— Наволоч ви, от що! — раптом сердито гримнув на них козак у папасі із синім шликом. — Недаром нам говорили німці в лагерях, що ми темний народ. Вони — і то дбають про нашу неньку Україну, а ви тільки про домівку думаєте. Шкурники ви після цього, а не козаки!

— А то вже ми знаємо, як німці дбають про нашу неньку. І досі ребра болять. Ось і розписку бережу за взятого кабана. Може, ти заплатиш?

Його перебив Богиня:

— Ша, хлопці, сотник їде.

Телефоністи хутко юркнули під примістку з дошок.

Сотник Лец-Отаманів зіскочив з коня і, кинувши до джури повідки, повернув до перону, але під ноги підвернувся діловод Чижик.

— Пане сотнику, — улесливо проговорив він, — кажуть, ви сьогодні діжурний?

— Щось клянчити хочеш?

— Ні, я нічого, я так, од щирого серця. Я зараз роблю звіт.

— І прийшов чарки просити?

Чижик мовчки закліпав очима над гострим носиком.

— Я тебе, Чижик, до піхоти відправлю.

— Я ж тільки хотів вам сказати… Що ж я хотів сказати? Ага, на вас там чекає один. Каже, тільки сотника йому.

Лец-Отаманів хутко повернув до канцелярії, а Богиня й Береза вилізли з-під примістки й кинулися до Чижика:

— Хто чекає, сліпота куряча?

Чижик апатично подивився своїми кролячими очима на стурбованого Богиню і, не відповівши нічого, почовгав повстяниками по снігу. Береза схопив його за плече:

— Кажи, Чижик чортів!

Чижик хворобливо скривив своє розписане сизими жилками обличчя й немічно відказав:

— Хоч би одну чарочку…

— Пляшку дам, кажи!

— Ох, господи, я ж тобі кажу — чорний увесь, у пальті.

— Чорний? Ходім до нас. Так що ж це, Маркіян промазав? Ну, я ж йому покажу.

9

Сотник Лец-Отаманів, ідучи до канцелярії, намагався відгадати, де може бути зараз Ніна Георгіївна. Коли вона в купе й сама, він навмисне не загляне туди, а піде до канцелярії, і до канцелярії йому навіть треба. Там же на нього хтось чекає. Але хто може тут прибитися до їхнього ешелону? Хіба

Відгуки про книгу Без козиря - Петро Йосипович Панч (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: