Українська література » Сучасна проза » Без козиря - Петро Йосипович Панч

Без козиря - Петро Йосипович Панч

Читаємо онлайн Без козиря - Петро Йосипович Панч
не можу. Ваші очі, ваша посмішка, ваші білі руки, ваші пишні… Я мушу відчувати їх коло себе, в собі. Ви це мусите зрозуміти й не просити мене, не благати, не кричати, — все одно я завтра чи позавтра, може, накладу головою, але сьогодні я хочу пережити насолоду…»

— Дома Ніна Георгіївна? — запитав він у Цацохи, що підмітав коридор.

— Тільки що вийшла кудись із бунчужним, — відповів облизуючись Цацоха. — Ох і баринька, у-у-ух… Якби нам таку з вами!

Лец-Отаманів роздражнився ще більше. Здавалося, коли б зараз зустрілася Ніна Георгіївна, він би просто розчавив її у своїх обіймах, затоптав ногами в сніг і цілував би кожну частку цього білого, терпкого, як вино, тіла, аж доки б не впився до безтями.

«А бунчужний, мабуть, піснями частує», — подумав він, криво посміхаючись.

Усі старшини зайшли до другого вагона, звідкіля долітали звуки скрипки. Лец-Отаманів хотів теж повернути туди, але його нагнав молодий Карюк. Він був переполошений і ще з порога крикнув:

— Сам іди їх допитуй! Насилу втік.

— Напудив! Теж мені вояка! Тільки пити вмієте.

— А як вони за кулемет схопились.

Лец-Отаманів хутко зайшов до старшинського купе. Усівшись за стіл, на якому стояла пляшка, старшини вже весело ляпали картами. Чижик грав щось сумне і тривожне.

— Панове, — сказав Лец-Отаманів сердито, — ми так дограємось до заколоту. Козаки вже за кулемети хапаються. Пане полковнику, накажіть зразу ж заарештувати зачинщиків!

Забачта п'яно ухмильнувся:

— Ви ж хазяїн.

— До біса з кривлянням!

— Арештовуйте хоч і весь дивізіон. А-а, дозвольте, за віщо? Вам налити?

— Ви ж чули: за кулемет хапаються.

— Який, де?

Лец-Отаманів роздратовано махнув рукою:

— Ходім, Карюк!

Вони попростували до вагона телефоністів. Біля нього юрмилися козаки. Певне, побачивши сотника, із юрби вийшла Ніна Георгіївна. Вона була збентежена, але намагалась не показати цього.

— І ви тут? — здивувався Лец-Отаманів.

— Безобразіє! — проговорила вона, стрельнувши сердитими очима на бунчужного.

Тут же топтався й Кудря. Обидва вони були стурбовані і ніби почували себе в чомусь винними. У вагоні, брутально лаючись, вовтузилися з кулеметом Кавуля і Смицький. Ніна Георгіївна з ображеним виглядом звернулась уже до сотника:

— Повертаюсь із прогулянки, а вони знову… Уже й кроку жінці не можна тут ступити. Така армія?

— Хто?

— Ті самі. Коли б не ваш бунчужний, чи й врятувалася б.

Лец-Отаманову аж помутніло в очах: якась босота насмілюється нарівні з ним залицятися до такої жінки, як Ніна Георгіївна.

— Зараз ми покладемо цьому край. Що ви робите з кулеметом?

— Заїло, — відказав бунчужний. — Дармоїди чортові. Навіть кулемета не можуть тримати на справі.

— А він чому тут? Забери до себе у вагон!

— Нема дурних, — відказав Кавуля.

— Струнко! — голосніше ніж треба викрикнув Лец-Отаманів і вихопив револьвер.

Гучна команда, підсилена револьвером, мимохіть вплинула на Кавулю, Березу, Богиню і Смицького, що були у вагоні. Вони облишили кулемет і виструнчились, Карюк скористався з цього і хутко висмикнув кулемет надвір.

— Під арешт! Бунчужний, подвійну варту! Ведіть на станцію!

— Давно пора! — почулося кілька голосів.

Заарештовані вже не буянили, а тільки криво посміхались, дивуючись, мабуть, що проти них враз наїжачився майже увесь дивізіон.

— Хто вони? — спитала Ніна Георгіївна, повертаючись із сотником до свого вагона.

— Босота! — коротко відказав Лец-Отаманів. Він важко дихав і, здавалось, чогось не міг зрозуміти. — Карюк, ти сам доглянь. Поведінка бунчужного… Не треба ні на кого покладатись. Зрозумів?

Ніна Георгіївна, певне, відчула, що він при ній чогось не договорює, з докором сказала:

— А навіщо таких тримати в армії? Це ж просто злочинці, а не вояки.

— Вони і прийшли до нас із тюрми, — відказав Карюк.

Лец-Отаманів блимнув на нього сердито:

— Нема нічого без «але».

Знову почулися далекі вибухи. Вони ставали щогодини виразнішими, із степу вже долітав скрип обозів, які теж тяглися на захід, а ешелони ніби навіки примерзли до рейок.

— Ми коли-небудь рушимо з цієї проклятої станції? — спитала Ніна Георгіївна, коли вони зайшли до вагона. — Навіщо я змарнувала день? Пане сотнику, дайте коня з'їздити до села. Я найму там підводу.

— Ні, ми вас не відпустимо, — грайливо сказав сотник. — Завтра скінчать розчищати колію.

— До завтрього нас може наздогнати бронепоїзд.

Лец-Отаманів посмутнів:

— Піхота відступає з боєм. У нас теж є гармати.

— Може, мені краще в містечку перечекати?

— До містечка, кажуть, верстов шість.

— А ви вигадайте яку-небудь причину й проведіть мене.

Лец-Отаманів криво посміхнувся:

— Ніно Георгіївно, дорога, для вас я ладний на все, але… Потяг може зірватися кожної години.

— Все залежить від бажання, дорогий… Пробачте, як вас звати?

— Петро Маркович.

— Від бажання, дорогий Петре Марковичу, — сказала вона, примруживши очі.

І цей затриманий на ньому погляд, і ласкаве звернення для Лец-Отаманова були несподіванкою. Він навіть розгубився і вже хотів перейти на інтимний тон, але до коридора вбіг засапаний молодий Карюк і викрикнув із задоволенням:

— Заарештували! Заперли в лампову на станції. Ходім. Зараз нарада буде, що з ними робити?

— Розстріляти! — сказав Лец-Отаманів, злий, що через них він і сьогодні примушений покинути Ніну Георгіївну.

11

Для полковника Забачти все ще було байдуже — кого і за віщо заарештували. Нараду він погодився скликати тільки на настирливе домагання старого Карюка, який боявся, що вони втечуть з-під арешту і порішать сина.

Першим слово взяв сотник Рекало.

— Я вважаю, панове, — сказав він, — над злодіями ми мусимо вчинити екстрений польовий суд. Понєже в нашій республіці ще не вироблено відповідних кодексів і навіть самого положення про польові суди, будемо додержуватись старовинних національних звичаїв і сучасної техніки. Суд, з огляду на небезпеку, розпочати негайно і про наслідки постфактум довести до відома штабкорпусу.

— Згодні! — закричали інші.

— Згоден, — сказав і Лец-Отаманів. — Тільки скоріше. Наші відійшли вже, мабуть, до Казарної. Треба зараз і суддів обрати.

До складу суду обрали Рекала, Лец-Отаманова і Кованого.

Натовпи козаків і урядовців з обох ешелонів ходили по перону й висловлювали одні — захоплення, інші — обурення. Все це перемішувалось і гуло єдиним тривожним гулом.

Боячись, що заарештовані козаки не визнають самообраного суду, Лец-Отаманів запропонував усю церемонію провадити з підкресленою офіціальністю, тому, коли розпочалось засідання в кабінеті начальника станції, першого заарештованого — Березу — привели в супроводі чотирьох козаків із оголеними шаблями. Рекало, все в тому ж плані, почав ставити запитання занадто здалека і такі заплутані, що Береза, фамільярно запаливши цигарку (суд зніяковів: ніхто не знав, чи можна було палити підсудним) і випустивши на стіл дим, не витримав і безцеремонно перебив:

— Розвів антимонію, наче ми відпираємось. Я й сам скажу — брали, продавали. На інших дивились

Відгуки про книгу Без козиря - Петро Йосипович Панч (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: