Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
Я, мабуть, витрачала добру половину дня, повертаючи бляшанки до сараю. Але одного разу, не бажаючи залишати Еммеліну та її малюка без захисту, я занесла одну з бляшанок до бібліотеки і заховала її за книжками на верхній полиці. А потім подумала, що це — гарна схованка. Бо щодня повертаючи бляшанки до сараю, я тільки й робила, що підтримувала нескінченність цього процесу. Наче карусель крутила. Треба вилучити бляшанки із замкненого кола і покінчити з цією тяганиною.
Стеження за Аделіною виснажило мене, але тільки не її! Короткого сну їй цілком вистачало. Вона могла прокинутися й бути на ногах о будь-якій годині. Мені ж дуже хотілося виспатися.
Одного вечора Еммеліна рано лягла спати. Хлопчик спав у ліжечку в її кімнаті. Йому болів животик, і малюк цілий день проскиглив, але потім йому стало краще, і він міцно заснув.
Я запнула штори. Слід було йти стежити за Аделіною. А я так стомилася завжди бути насторожі! Я пильнувала Еммеліну та її дитя, поки вони спали, а поки вони не спали, я пильнувала Аделіну. І майже не спала сама. У кімнаті було так затишно, так спокійно! Я відчувала розмірене дихання Еммеліни; воно заспокоювало мене, воно розслабляло. А ще поруч — легенькі, майже нечутні порухи повітря: то дихало маля. Пригадується, коли я прислухалася до їхнього такого гармонійного, такого ідилічного дихання, то намагалася віднайти доречні слова, щоб його схарактеризувати. Була в мене така розвага: завжди перетворювати на слова все, що я бачу і чую. От і тієї миті мені хотілося змалювати словами свої відчуття: як подих Еммеліни і малюка проникає у мене, як ми стаємо одним цілим — вона, дитинча і я, як починаємо всі троє дихати в унісон, немовби єдиним подихом… Ця ідея захопила мене, і я — разом з Еммеліною та її малюком — полинула до царства сну.
Раптом щось розбудило мене. Я спала чутко, як кішка, і відразу ж насторожилася, ще навіть до того як розплющила очі. Не поворухнувшись, не змінивши швидкості дихання, я трохи розплющила очі — і крізь вії побачила Аделіну.
Вона схилилася над ліжечком, витягла немовля і рушила через кімнату.
Я могла крикнути, щоб вона зупинилася. Але я не зробила цього. Якби я гукнула, то Аделіна б відклала втілення свого плану, а дозволивши їй здійснювати його, я дістала змогу з'ясувати її задум і покласти йому край раз і назавжди.
Хлопчик заворушився в її руках. Ось-ось він мав прокинутися. Йому не подобалося, коли його брала на руки не Еммеліна, а хтось інший: тут малюка не могла обманути навіть сестра-близнючка його матері.
Я пішла слідком за Аделіною до бібліотеки і стала крадькома стежити за нею крізь злегка прочинені двері. Малюк лежав на столі, обіч стосу книжок, яким ніяк не вдавалося знову потрапити на полицю, бо я регулярно читала й перечитувала їх. Поряд з акуратним прямокутником книжок я помітила рух у складках ковдри, в яку був загорнутий малюк, і почула приглушене мугикання. Дитинча прокинулося.
А біля каміна стояла навколішках Аделіна. Вона витягала зі скрині вуглини, брала полінця, що лежали поруч, і похапливо засовувала їх у камін. Розпалювати вогонь вона не вміла. А я знала, як це робиться, бо колись Хазяйка навчила мене правильно закладати папір, тріски, вуглини і дрова. Аделіна ж завжди складала все це похапцем і як попало, тому їй ніколи не вдавалося розвести в каміні вогонь.
Мало-помалу до мене дійшло, що вона зібралася робити.
Не може бути, щоб у неї щось вийшло! Недогорілі дрова ледь жевріли, і їхнього жару було явно недостатньо, щоб розпалити дрова і вугілля, а сірники я завжди ховала якнайдалі. Вогонь безумства спопеляв Аделіну — але вогонь у каміні розвести вона була безсила. І тим не менш не можна було втрачати пильності: нестримне, шалене бажання Аделіни добути вогонь уже саме по собі було запалювальною сумішшю.
Здавалося, варто їй на щось тільки глянути, як воно враз займеться яскравим полум'ям. Злі чари цього створіння спроможні були навіть воду спопелити.
Із жахом побачила я, як Аделіна кладе на вуглини малюка, загорнутого у ковдру.
Вона озирнулася довкола. Що ж вона шукала? Що ще замислила?
Коли Аделіна рушила до дверей і відчинила їх, я відскочила й заховалася в тінь. Але вона не помітила, що я за нею шпигую. Її думки були зайняті чимось іншим. Звернувши до коридору під сходами, вона щезла з очей.
Я мерщій підбігла до каміна і забрала малюка з жертовного вогнища. Потім зняла з нього ковдру, загорнула в неї побитий шашелем валик із канапи і знову поклала в камін. Але втекти я не встигла. На сходовому марші почулися кроки і шкребіння об підлогу каністри з гасом. Двері розчинилися, і я ледь устигла сховатися в закуток між полицями.
«Тихо, — беззвучно благала я, — тихенько, не плач», — і пригортала малюка до себе, намагаючись зігріти його теплом власного тіла, щоб він не змерз без ковдри.
Повернувшись до каміна, Аделіна задумливо оглянула його, схиливши вбік голову. Що таке? Невже вона помітила підміну? О, здається, що ні. Ось вона знову стала озиратися, щось шукаючи у кімнаті. Що саме? Що ж їй потрібно?
Малюк заворушився, сіпнув ручкою, смикнув ніжкою, напружив спинку. Це були ознаки того, що він ось-ось заплаче. Я притулила його голівкою до свого плеча і відчула на шиї його спокійне дихання.
«Не плач, манюній, будь ласка, не плач!»
Малий заспокоївся, і я знову стала стежити за Аделіною.
Мої книжки. На столі. Ті, повз які я не могла пройти, не розгорнувши навмання якусь сторінку. Навіщо? А просто так — привітатися з ними; дістати насолоду, прочитавши бодай кілька слів. Який же безглуздий і недоладний вигляд мали мої книжки в руках Аделіни! Аделіна — і книжки?! Це було просто абсурдно. Але коли вона розгорнула одну з них, мені на якусь мить спало на думку неймовірне: невже Аделіна збирається читати?!.
Зовсім ні. Вона почала виривати сторінки. Жменями. Розкидала їх по всьому столі, деякі
