Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
— Із ним усе гаразд. Він у безпеці. — Мої слова схожі на каркання, але їх принаймні можна розібрати.
Але чому ж вона мене не розуміє?
Я знову спробувала пояснити.
— Твій малюк… Я врятувала його.
Чи вона й справді мене почула? Неймовірно, але Еммеліна опирається моєму посмику, її рука вислизає з моєї. Куди вона поділася?! І мені знов не видно нічого, крім темряви.
Спотикаючись, я знову кидаюся в полум'я, наштовхуюся на Еммеліну, хапаю її й тягну за собою.
Але вона не хоче йти зі мною, вона знову вперто повертається до бібліотеки.
Чому?
Тому, що прив'язана до своєї сестри.
Міцними узами двійнят.
Засліплена, з обпаленими легенями, я йду слідком за нею.
Я розірву ці узи!
Заплющивши очі від жару, кидаюся я у бібліотеку, виставляю руки й починаю мацати довкола себе. Ось, нарешті, я намацала Еммеліну посеред вогню та диму і міцно в неї вчепилася. Я не відпущу її! Я не дам їй померти. Я неодмінно врятую її! Вона опирається, але я несамовито тягну її до дверей і витягую-таки з кімнати.
А двері — дубові. Масивні. Швидко не займуться. Поштовхом я зачиняю їх за собою і замикаю на засув.
А Еммеліна знову тікає від мене і збирається їх відчинити. Щось нестримно тягне її назад, щось сильніше за страх перед вогнем.
У шпарині стирчить ключ, яким не користувалися відтоді, як поїхала Естер; я повертаю його, та він розжарений, він пропікає мою долоню; я відчуваю запах горілої плоті. Еммеліна простягає руку, щоб схопити ключ і знову відімкнути двері. Розпечений метал обпікає її, і я ривком відтягую Еммеліну від дверей, поки вона не встигла оговтатися від шоку.
Раптом страшний, несамовитий крик увірвався в мою свідомість. Якийсь жахливий, нелюдський зойк. Може, це голос самого вогню? Я навіть не знала, звідки він долинає — з того боку дверей чи з цього? Починаючи з низького гортанного звуку, він набирає сили, перетворюється на нестерпний страхітливий вереск; а коли мені починає здаватися, що цей крик ось-ось скінчиться разом із подихом, із яким він вирвався назовні, він… триває — на неймовірно низькій ноті, неймовірно довго… Цей крик, долаючи перепони, наче заполонив увесь світ, поглинув його й кінець-кінцем розчинився в ньому.
А потім залишилося тільки ревіння вогню.
І ось ми надворі. А там — дощ. Мокра трава. Ми падаємо на землю й качаємося по мокрій траві, гасячи тліючий одяг та волосся, відчуваючи обпеченими тілами вогку прохолоду. Лежимо, відсапуючись, притиснувшись спинами до мокрої землі. Я розтуляю рота і ловлю губами дощ. Він падає мені на обличчя, охолоджує очі, й до мене знову повертається зір. Ніколи не доводилося мені бачити такого неба, як тієї ночі: темно-синє, майже чорне, по ньому швидко пливуть темно-сірі хмари; срібні пасма дощу виблискують кинджалами в жовтогарячих спалахах вогню, що долітають з будинку, а сам будинок схожий на вогненний фонтан. Бах! Блискавка крає небо навпіл! Потім знову, знову, знову!
Малюк! Я мушу сказати Еммеліні про малюка. Вона буде дуже рада, що я врятувала його. І все буде добре.
Я обертаюся до Еммеліни — і слова застряють у мене в горлі.
Її обличчя!
Її бідолашне, колись прекрасне обличчя перетворилося на суцільний червоно-чорний опік, закіптюжене криваве місиво!
Куди подівся чарівний погляд її смарагдових очей? Тепер вони спустошені, невидющі, сповнені болю.
Я дивлюся — і не можу впізнати своєї любої Еммеліни.
— Еммеліно! — шепочу я. — Еммеліно, ти мене чуєш?
Вона мовчить.
Серце моє зупинилося від жаху. Що ж я наробила? Невже я?.. Невже я витягла з вогню не ту, що хотіла?
Так страшно дізнаватися, хто вона є насправді!
Але не дізнаватися теж страшно.
— Аделіно! — мій голос дзвенить, немов розбите скло.
Але вона — оця особа, оця котрась, оця-та-чи-друга, оця-невідомо-хто-така — вона мовчить!
Нарешті з'являються люди. Вони біжать алеєю, і їхні тривожні крики рвуть на шматки темряву ночі.
Я насилу підводжуся і, пригнувшись, тікаю геть. Ховаюся.
Люди знаходять дівчину, що лежить на траві, і я, пересвідчившись у цьому, залишаю їх наодинці з їхньою знахідкою.
Прибігши до церкви, я перекидаю торбу через плече і мерщій вирушаю в путь, притискаючи до себе дитинча.
А в лісі — тихо. Дощ, затримуваний парасолькою листя, тихо падає на кущі й траву. Дитинча пхикає, а потім засинає. Ноги самі несуть мене до будиночку на іншому боці лісу. Я добре знаю цей будинок, бо не раз приходила до нього в ті роки, коли мені доводилося бути енджелфілдським привидом. Там живе самотня жінка. Підглядаючи у вікно, як вона щось в'язала чи пекла, я дійшла висновку, що ця жінка — людина добросерда, і коли мені доводилося читати у книжках про добрих казкових бабусь, то я завжди уявляла собі її лице.
Я несу дитинча до неї. Заглядаю у вікно, як часто робила це раніше, і бачу, що вона сидить біля каміна і в'яже. Задумливо і тихо. Розпускає уже зв'язане. Сидить собі і смикає за нитки, а спиці лежать на столі поруч. На ґанку під навісом сухо, отже, тут можна покласти малюка. Що я і роблю, а потім ховаюся неподалік за деревом і чекаю.
Ось вона відчиняє двері. Піднімає дитинча. З виразу її обличчя я бачу, що з нею йому буде безпечно, бо вона таки добра людина. Ось вона підводить очі й озирається довкола. Навіть якийсь час дивиться у моєму напрямку. Наче й справді щось побачила. Невже я зашуміла листям і виказала свою присутність? Може, взяти і вийти зі схованки? — раптом спало мені на думку. А може, ми потоваришуємо? Я завагалася, та ще й вітер змінив напрямок. І я відчула запах пожарища в ту ж саму мить, що й жінка. Ось вона відвертається, поглядає на небо і злякано зойкає, забачивши дим, що здіймається над маєтком Енджелфілд. На її обличчі відбивається страшний здогад. Вона піднімає дитинча ближче до носа й принюхується до нього. Від малюка йде запах пожежі, якого він набрався від мене. Ще один погляд
