Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд

— Що з тобою? — спитала Хазяйка, коли Джон сидів у кухні, мовчки сьорбаючи каву.

— Та так, нічого, — відповів той.

Спорожнивши чашку, він повернувся у парк. І став біля кущів полуниці, стурбовано озираючись довкола.

Нікого.

Під обід Джон підкріпився половиною бутерброда (відзначивши при цьому в себе відсутність апетиту), а другу половину залишив на перевернутому квітковому горщику біля поливного крана. Обізвавши себе старим дурнем, поклав поряд ще й шматок тістечка. Потім відкрутив кран, шумно набрав у жерстяну поливалку води, спорожнив на клумбу поруч — і знову набрав. Гуркіт води, що падала в жерстяну поливалку, рознісся по всьому паркові. Джон навмисне не дивився ні на різні боки, ні перед собою, побоюючись передчасно переполохати маленьку злодюжку.

Виконавши ці приготування, він відійшов трохи поодаль, сів на траву й заходився чистити старі горщики. Це була важлива робота, яку він обов'язково мусив зробити: якщо не почистити горщики в період між посадками, то можна перенести з рослини на рослину якусь хворобу.

Раптом позаду скрипнув кран.

Джон обернувся не відразу, спочатку дочистив горщик: вжик, вжик, вжик.

А коли скінчив, блискавично скочив на ноги і — мерщій до крана, як гончак!

Але так поспішати не було ніякої потреби.

Перелякане дитинча спробувало втекти, але перечепилося і впало. Потім підскочило, пробігло кілька кроків — але знову перечепилося і впало. Джон підхопив його, підняв — воно було легке, як кошеня, — і різко повернув обличчям до себе, від чого капелюх злетів на землю.

Маленьке хлопченя нагадувало мішечок із кістками. Худюще від вічного недоїдання. Очі закислі, волосся смердюче, чорне від грязюки. На щоках хворобливі рум'янці. Джон помацав рукою лоб малюка й ледь не обпікся. Уже в сараї краще розглядів його ноженята: босі, розпухлі, вкриті струпами; з однієї ступні крізь присохлу грязюку поволі витікав гній. «Мабуть, десь колючку глибоко загнав», — подумав садівник.

Дитинча тремтіло. Тремтіло від лихоманки, болю, від голоду й страху. Джонові тоді подумалося, що якби він знайшов у такому стані тварину, то пристрелив би її, щоб не мучилася.

Замкнувши малюка в сараї, він гукнув Хазяйку. Та прийшла. Подивилася. Підійшла ближче, придивилася краще — охнула й відсахнулася.

— Ні, ні, я не знаю, чиє воно. Його б трохи помити, чи що?

— Ти хочеш сказати — відмочити його у діжці?

— Та яка там діжка! Піду на кухню, наллю гарячої води у шаплик.

Вони познімали з дитинчати смердюче ганчір'я.

— Це треба спалити. — І Хазяйка кинула ганчірки на землю.

Бруд аж в'ївся малюкові в шкіру, тут і там на ній виднілися струпи. Вода у першому шапликові миттєво почорніла. Поки наливали чисту воду, дитинча витягли й поставили поруч; воно стояло, голе й худоребре, похитуючись на здоровій нозі, і з нього цівочками стікала сіро-чорна вода.

Джон із Хазяйкою витріщилися на дитину, потім перезирнулися між собою — і знову витріщилися.

— Джоне, може, я недобачаю, але скажи, будь ласка, там і справді немає того, чого мені не видно?

— Ні, нема.

— Теж мені парубок знайшовся! Та це ж дівчина!

Вони гріли чайник за чайником, намилювали дитині шкіру й волосся, вишкрябували зашкарублу грязюку з-під нігтів. А вимивши крихітку, простерилізували пінцет і витягли з ноги шпичку — дитинча сіпнулося, але не закричало, — а потім забинтували ранку. Змастили теплою рициною струпи навколо очей. Натерли рідиною проти опіків блошині укуси, а вазеліном — потріскані губи. Розчесали довге, кошлате волосся. Поклали холодні компреси на чоло та палаючі щоки. Потім загорнули у чистий рушник, посадовили за кухонний стіл, і Хазяйка заходилася годувати дівчинку з ложечки, поки Джон чистив їй яблуко.

Вона аж захлиналася, ковтаючи суп, аж давилася, запихаючись нарізаними шматками яблука. Хазяйка відрізала кусень хліба, намазала його маслом — дівчинка накинулася на бутерброд, як голодне вовченя.

Джон і Хазяйка мовчки спостерігали за нею. Очиці, очищені від струпів, виявилися скалочками смарагдів. Волосся, висхнувши, явило свій справжній, золотисто-червоний колір. На голодному худому обличчі різко виступали широкі вилиці.

— У тебе теж виникла така сама думка, що і в мене, Джоне?

— Авжеж.

— Скажемо йому чи ні?

— Ні. Але її місце — тут.

— Атож.

Хвилину-дві вони мовчали, розмірковуючи, як бути далі.

— Може, лікаря покликати?

Нездорові рум'янці на обличчі дитинчати дещо поблякли. Хазяйка приклала руку до чола — і досі гаряче, але температура помітно спала.

— Подивимося, як вона почуватиметься вночі. А лікаря покличемо вранці.

— Якщо буде потреба.

— Та отож — якщо буде потреба.

* * *

— Отак вони й вирішили, — сказала міс Вінтер. — І я залишилася.

— А як вас звали?

— Хазяйка намагалася звати мене Мері, але це ім'я якось не пристало. Джон називав мене Тінь, бо я всюди ходила слідком за ним, як тінь. Між іншим, це Джон навчив мене читати. Моїми першими книжками були насіннєві каталоги, що зберігалися в сараї, але незабаром я відкрила для себе бібліотеку. Еммеліна ж ніяк мене не звала, у цьому не було потреби, бо я завжди була поруч. А для тих, хто поруч, імена не потрібні. Імена потрібні, щоб звати тих, кого поруч немає.

Якийсь час я мовчала, розмірковуючи над почутим. Дитинча-примара. Без матері. Без імені. Дитинча, саме існування якого було таємницею. Неможливо йому не поспівчувати, однак…

— А як же Аврелій? Ви ж знали, що це таке — зростати без матері! Чому ж ви його покинули, га? А отой скелет, знайдений в Енджелфілді? Тепер я майже певна, що Джона-копача вбила Аделіна, та все ж таки — що трапилося з нею потім? Розкажіть мені, що сталося в ту ніч, коли здійнялася пожежа?

Ми розмовляли у темряві, і я не бачила виразу обличчя міс Вінтер, але мені здалося, що вона здригнулася, поглянувши на тіло, що лежало в ліжку.

— Будь ласка, накрийте їй обличчя простирадлом. Я розповім вам про дитину. Я розповім вам про пожежу. Але, може, спершу ви покличете Джудіт? Вона ще нічого не знає, їй доведеться викликати лікаря Кліфтона. Треба буде зробити необхідні приготування.

Коли Джудіт прийшла, то спершу подбала про живу, а не про померлу сестру. Тільки-но вона поглянула на бліде обличчя міс Вінтер, як відразу ж стала наполягати, щоб та лягла в ліжко і негайно прийняла ліки. Ми разом покотили крісло до її апартаментів; Джудіт допомогла їй вдягнути нічну сорочку, а я тим часом наповнила гарячою водою грілку й поклала її під ковдру.

— Я зараз подзвоню лікареві Кліфтону, — сказала Джудіт. — Ви побудете з міс Вінтер?

Але не минуло й кількох хвилин,